Щоб кров і піт віддать землі своїй,
Щоб у плодах мої хилились віти,
Щоб розроставсь в глибинах корінь мій.
М.Стельмах. «В твоїм грозовім полі,Україно…»
Михайло Стельмах – один із найяскравіших знавців багатств української мови.
Жанровий і тематичний діапазон його творчості досить широкий, художня палітра різнобарвна і приваблива. Михайло Панасович Стельмах – український поет і прозаїк, драматург і фольклорист, публіцист і сценарист. Своїми поезіями, оповіданнями, повістями й романами він підніс рідне слово до високих вершин в українському письменстві ХХ століття. Завдяки цьому митець відбив глибинні площини народного життя, визначальні ознаки української ментальності,змалював типові народні характери. У цьому світі йде гостра боротьба правди й кривди, утверджується добро й заперечується зло. У його художньому світі земля і людина посідає центральне місце, це вісь, за словами М.Т.Рильського, навколо якої обертається цикл його романів. До вашої уваги твір М.Стельмаха "Гуси-лебеді летять"В книзі йдеться про поєднання світу природи зі світом головного героя твору у його вчинках, поведінці, роздумах, переживаннях; розвивати логічне мислення, увагу, спостережливість, естетичне бачення світу, виховувати любов до природи, пошану до старших, інтерес до наслідків власної праці, домогтися розуміння того, що людина – мудрий друг і охоронець природи.
Увесь поетичний світ природи, праці та пісні письменник виніс із дитинства завдяки матері. Саме вона посіяла в дитячу душу любов до всього живого: «Коли на городі з'являвся перший пуп'янок огірка чи зацвітав повернутий до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку і вела подивитися на це диво, і тоді в блакитнавих очах її назбирувалося стільки радості, наче вона була скарбничим усієї землі.З ніжністю він згадував батька, Панаса Дем'яновича, який носив його, босоногого, до школи на руках, бо через бідність родина не мала можливості придбати чоботи. До речі, про чоботи йдеться впродовж усієї повісті «Гуси-лебеді летять» Михайла Стельмаха - у дитинстві письменника чоботи були ознакою достатку. А з яким теплом говорив Михайло Стельмах про діда Дем'яна - народного філософа й талановитого майстра: «Чого тільки не вмів мій дідусь! Залізо й дерево аж співали в діда... Міг чоловік нехитрим інструментом вирізати і просту людину, і святого. А хочете вітряка, то й вітряка вибудує під самі хмари; у кузні вкує сокиру, у стельмашні злагодить воза й сани, ще й дерев'яні квіти розкидає по них». Ще до школи хлопчик навчився самотужки грамоти, прочитав «Кобзаря» і «Тараса Бульбу», був надзвичайно допитливою дитиною. Про шкільні роки письменника читаємо у повісті «Гуси-лебеді летять», у якій він розповів про найяскравіші сторінки свого дитинства.Перші його віршові спроби припадають на тридцяті роки, коли він по закінченні Вінницького педагогічного інституту (1933) вчителює спочатку на рідному Поділлі, а потім у школі села Літки на Київщині. Паралельно з роботою вчителя Стельмах працює і як збирач народнопісенних скарбів; пізніше (після Великої Вітчизняної війни) він деякий час вдосконалював професійні навики фольклориста на посаді наукового співробітника в Інституті фольклору та етнографії АН УРСР. Перша збірка поезій «Добрий ранок» виходить під редакцією Андрія Малишка у 1941 році.
Перебуваючи у лавах Радянської Армії, Михайло Стельмах зустрів Велику Вітчизняну війну. У 1941році отримав важке поранення в голову і спину. Після тривалого лікування — знову на фронті. Списаний медкомісією зі служби в артилерійській частині, працює спеціальним кореспондентом газети «За честь Батьківщини» (Перший Український фронт). Залікувавши друге важке поранення у липні 1944 року, він повертається до лав захисників Вітчизни і закінчує війну на німецькій землі. У повоєнні роки письменник працював в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук України в Києві.Під час війни у Воронежі та Уфі вийшли під редакцією Максима Рильського дві збірочки фронтових віршів Стельмаха «Провесінь» і «За ясні зорі» (1942), у 1943 році з'явилась надрукована в Уфі книжка оповідань «Березовий сік» під редакцією Юрія Яновського.
1943 роком датується початок роботи над вимріяним ще до війни великим прозовим твором. Праця над ним тривала вісім років; частини твору «На нашій землі» (1949) та «Великі перелоги» (1951) створили в цілокупності (після кількох «проміжних» редакцій окремих частин) об'ємний роман-хроніку під назвою «Велика рідня». Роман був удостоєний Державної премії Союзу РСР і започаткував серію епічних полотен:
1957 рік — роман «Кров людська — не водиця»;
1959 рік — роман «Хліб і сіль», який разом з обома попередніми епічними творами письменника був удостоєний Ленінської премії 1961року;1961 рік — роман «Правда і кривда», несподіваний своєю публіцистичною «відкритістю»;
Останній роман — «Чотири броди» (1979, Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка 1980р.), як і «Велика рідня» і «Дума про тебе», об'єктом зображення має українське село 30-х років і часів Великої Вітчизняної війни. Цей роман, який справедливо вважають творчим заповітом видатного письменника, складно і довго йшов до читача. Це пояснюється тим, що в ньому автор порушив заборонені тоді теми — голоду 1933 року, сталінських репресій, атмосфери недовіри та донощицтва, що панували в ті роки, свавілля партійних керівників.
Поетична творчість Михайла Стельмаха: після виходу збірок «Шляхи світання» (1953) та «Жито сили набирається» (1954), письменник упорядковує дві книги вибраного: «Поезії» (1958) і «Мак цвіте» (1968), а також видає кілька книжечок для дітей.
У 1957 році вийшла друком п'єса «Золота метелиця», яка поклала початок низці драматичних творів: «Кров людська — не водиця» (1958); «Правда і кривда» (1965); «Зачарований вітряк» (1966); «На Івана Купала (Дума про Морозенка)» (1966); «Кум королю» (1967); «Дума про любов» (1971).
Михайло Панасович Стельмах - знаний далеко за межами нашої країни романіст, поет, драматург, повістяр, вчений-фольклорист. Письменник пішов з життя 27 вересня 1983 pоку.
Немає коментарів:
Дописати коментар