Історія села

                                                              

                             Теково – прикордонне село Виноградівського району Закарпатської області. Розташоване за 6км від районного центру, на такій же відстані  від кордону з Румунією та за 24км від державного кордону з Угорщиною. Розкинулось на висоті 137м над рівнем моря. Рельєф села – рівнинний. За три кілометри від населеного пункту височіє Чорна гора, біля підніжжя якої протікає Тиса, омиваючи межі території Текова.

       Село захищене  із заходу від Тиси потужною дамбою завдовжки 3,5км, висотою 12м і завширшки 24м.          Основною транспортною артерією, яка проходить через село із заходу на схід, є дорога Виноградово - Чорнотисово. Вона з’єднує село на заході з районним центром – Виноградовим, на сході -  з селом Сасово. Сполучення з райцентром через пішохідно-транспортний міст на Тисі завдовжки 384м.Село має свою залізничну станцію, з резервними коліями для відстою вантажних поїздів, підвищеними шляхами довжиною 500м для розвантаження рухомого складу та платформу для перевантаження вантажів з широкої на європейську колію.

              Село умовно поділено на дві частини: Нижній та Верхній кінець. Як в інших населених пунктах, для Текова є характерними місцеві назви урочищ частин села, за якими криється ознака, риса чи вказівка на походження. У Текові вони називаються: Старе Село, Нілош, Червакфізеш, Пошташ Тог, пасовище Ордонговш, Гоблер, Фоглаш Тог, Модьормезив, Воловц, Нілок, Тіборко, Голттісо, Тотарнярош.

       Ґрунти на території села мають одну особливість – вони залягають товстим шаром. Це дозволяє успішніше, ніж в навколишніх селах, займатися вирощуванням фруктово-плодових дерев. Найкращі, найродючіші ґрунти в урочищах: Старе Село, Модьормезив,  Нілош. В цілому, ґрунти на околицях села переважають дерново-підзолисті, легко чи середньо суглинкові.

       Зараз в Текові є півтисячі дворогосподарств, в яких проживають 1568 мешканців. Теково – центр сільської ради, якій підпорядковується і село Гудя.

       Через територію села проходить частина газопроводу «Хуст-Сатумаре» (Румунія), який врізаний в магістральний газопровод «Союз» в районі села Рокосово. По ньому здійснюється експорт російського природного газу в Україну та його подальше транспортування в Європу. Для забезпечення обліку в селі побудована газовимірювальна станція «Теково» (1999 рік). Тут природний газ очищається, вимірюється його кількість та фізико-хімічні показники. Станція оснащена сучасним високоточним обладнанням, яке відповідає міжнародним стандартам, працює в автоматичному режимі.

        На її базі розміщена газорозподільна станція для постачання природного газу в населенні пункти: Теково, Гудя, Королево, Веряця, Черна та Хижа. З часу виникнення село офіційно змінювало свою назву не багато разів.Потім, під тиском обставин, викликаних постійними повенями, люди змушені були шукати більш безпечне місце для проживання. Знайшли його також на лівому березі Тиси біля підніжжя Чорної гори.До теперішніх днів точилися суперечки, коли було здійснено переселення Текова на теперішнє місце. Значна частина людей вважала, що сталося це 600 років тому. Більше того, в історії Теківської реформатської церкви, яку офіційно опубліковано в книзі «Kárpátalyai református templomok» Ужгород – 2000, ст.89 («Закарпатські реформатські церкви») вказано рік перевезення церкви – 1640-ий.

       Але як вдалося встановити, переселилися жителі Текегази в 1840-1841 роках.А сталося це так. Невідомо з яких причин, Тиса поміняла русло.У приватному архіві Роман Оксани Іванівни, уродженки села Теково, виявлено схему старого села, яку склав її дід Уйфолуші Михайло Васильович. Із неї стає зрозумілим, яку загрозу становила Тиса для існування села. Приводимо схему для кращого усвідомлення цієї ситуації. Із накресленого видно, що, спочатку, село було на лівому березі, але невідомо коли точно нове русло Тиси  опоясало село із західної частини, затиснувши його в пастку між Чорною горою і новим руслом. Практично при повені відступати було нікуди. Крім того, невинний, з першого погляду, струмочок, який протікав по середині села, в критичні хвилини ніс величезну небезпеку. Влада Угочанського комітату ясно усвідомлювала ситуацію, тому нею були прийняті упереджувальні дії. Зокрема, було прийнято рішення про переселення села на нове безпечне місце, виділено для цього земельну ділянку, більше того, було зроблено розбивку центральної вулиці. тому й не дивно, що вона така пряма і широка, адже прив’язку робили  севлюшські інженери і за основу забудови нового села взяли центр Севлюша. Спочатку переселення носило рекомендаційний характер. Деякі жителі, особливо ті, чиї будинки були в безпосередній близькості до берегів, почали перебиратися на другий берег, але не всі спішили, людям завжди була притаманна інертність, яка в даному випадку посилювалася тим, що в Старому селі були церкви обох конфесій, а вірникам важко було уявити своє життя без храму.

       Досі важко було пояснити чому в селі так багато людей носять прізвище – Уйфолоші. Але в зв’язку з тим, що частина людей вчасно переселилася – їх могли назвати новосельцями, тобто Уйфолушіями.

       Але трагічна розв’язка не забарилася. Це сталося 13 травня 1840 року. Тиса вийшла з берегів, маленький струмочок став грізною силою, вода піднімалася з величезною швидкістю. Люди врятувалися на горищах, іншого місця не було. Як і в кожний потоп селу було завдано значної шкоди. Після цього випадку місцева влада у примусовому порядку почала евакуювати жителів Старого Села. Прийшлося не легко. В цілому, більшість людей , в той час, в Текегазі жили заможно. Всі заощадження були витрачені на будівництво нових осель. Ще більше людей залізли в борги. Але і так, першу зиму пережили в наметах і землянках, тимчасових надвірних спорудах.

       Більше проблем було з перевезенням культових споруд. Греко-католицьку дерев’яну церкву вирішили перемістити без того, щоб її розбирати на частини. Про це ми дізналися офіційно з шематизму Мукачівської греко-католицької єпархії  за 1864 рік. В ньому підтверджується, що церква була переміщена 11 січня 1841 року за допомогою 104 пар запряжених волів та коней, яких позбирали із сусідніх навколишніх сіл. Керував цією складною транспортною операцією, яку важко було б здійснити і в наш високомеханізований вік, Іван Липчей. Для пересування споруди використовувалися 6 велетенських стовбурів сосен, які служили котками на снігу та замерзлій поверхні Тиси.

       Про переміщення реформатської церкви побутують усні перекази, які нагадують історію із греко-католицькою церквою, видно, що воно так і було, але знайти офіційних письмових підтверджень поки ще не вдалося.

       Дерев’яні церкви встановили в центрі села одна навпроти другої. Це також підтверджує, що зроблено було це планомірно, адже в жодному селі району подібного прикладу немає. Недарма в народі говорять, що ніщо так не гуртує громаду, як спільна біда. Вірники обох конфесій дуже раділи, коли їх церкви наблизилися до їх домівок і вони знову могли молитися Богу. Зараз на місці дерев’яних храмів стоять муровані.

       Пам’ять про Старе село зберігається в жителів Текова, Передається з покоління в покоління. Ще й зараз, більшість корінних жителів, незважаючи, що вже пройшло більше 175 років, знають, де були їхні будинки, сади, огороди.

        В першій половині І тисячоліття н.е. в Притисянську долину і карпатське передгір’я поселяється плем’я скотарів карпів. Проникають вони сюди зі сходу, мабуть із території сучасної Польщі.

       Деякі археологи вважають, що це, швидше за все, були німецькі племена, а інші схильні бачити їх слов’янами. Вони, можливо, зіткнулися в Верхнім Потиссі з залишками кельтського населення і змішалися з ним. В середині І тисячоліття н.е. в Верхнім Потиссі поселення слов’ян уже було масовим. Вважають, що від назви цього племені пішла назва гір Карпати.

       В епоху великого переселення, через Верхнє Потисся пройшли із заходу германські племена вандалів, гепідів, герулів, зі сходу кочові племена гуннів і аварів. В УІ столітті тут кінцево утвердилися слов’яни, які прийшли із заходу, півночі і південного заходу. До Х століття їх доля перепліталася з долею племінного об’єднання Білої Хорватії і білих хорватів, племен аланського походження, до того часу слов’янізованих, які контролювали територію на схід і північ від гребенів Карпат, але які здійснювали вплив і на південь від Карпат. (УІ ст.23)

       В другій половині ХІ століття притік слов’ян збільшується настільки, що, навіть, виникла ранньофеодальна державність – Велика Моравія, в її сфері впливу, в політичному і культурному відношенні знаходяться західно карпатські українці. Із Великої Моравії іде, також, християнізація наших слов’ян візантійськими місіями, в тому числі місією Кирила і Мефодія або їх учнями.

       В 896-898 роках в Центральну Європу приходять угорські племена (мадяри), які розгромили Велику Моравію. В 70-90-х роках 10 віку формується ранньофеодальна угорська держава. ЇЇ утворення було своєрідним феноменом, так як до того, ні одно із азійських кочових спільнот (скіфи, гунни, авари), які побували в Дунайському басейні, не зуміли в нім утвердитися і трансформуватися в європейську спільноту. (УІ ст. 26)

       Угорські князі, а з ХІ століття королі, продовжують експансію і просуваються із Дунайської рівнини до верхів’я Тиси, підкарпатське передгір’я і поступово включають ці землі в склад угорської держави.

       До середини ХІІІ століття практично вся територія Підкарпатської Русі аж до Водороздільного хребта входить уже в склад Угорського королівства і розділена на комітати (жупи). Текегаза входила до складу Угочанського комітату, який було утворено в 1262 році.

       У ХІІІ столітті вся територія краю була захоплена угорськими феодалами. За найдавніших часів угорської історії земля була власністю королів. Одним із способів розширення угорської державної території була роздача прикордонних просторів довіреним і ближнім людям, які в своїх інтересах все далі розширювали свої володіння за кордоном, а тим самим, переносячи комітатсько-державні кордони, збільшуючи територію.

       Роздача земель ослаблювала королівську владу. Королівський суверенітет, разом з подарованою територією, переносився на феодалів. Найінтенсивніше це робив Андрій ІІ (1205-1235), який почав роздавати землі королівським синам, іноземним рицарям, яких закликав із чужини, видатним воїнам, придворним урядникам, латинському духовенству. Іноді землі отримували й прості,   звичайні люди за якісь заслуги, чим король, одночасно, підвищував їх до стану шляхти. Тут треба підкреслити, ?/). Розширення феодальних володінь (Золота булла, 1222 рік) веде їх до закріпачення. З ХІУ століття йобагіони представляють основну масу феодально залежних селян, виконують барщину, платять ренту натурою, але до 1514 року користувалися правом вільного переходу, після повстання 1514 року Д.Дожі закріпачені.

       З ХУ століття йобагіони розділилися на дві соціальні категорії:

  - йобадів, які мали телек або частину телека;

  - желярів, що жили з поденної праці.

Желярі могли мати хату, але без земельних угідь. Значна частина желярів взагалі не мала власного житла, а жила за певну плату у селянина з наділом ( у йобадя).

       Які відносини панували в той час у відношенні до землі?  Господарства були трьох родів. Королівські і феодальні – складали рід маєтків соціально пануючих верств. В залежності від них стояли господарства підлеглого селянства. Середину творили трудові господарства дрібно земельної шляхти.

       Королівсько-феодальні території облаштовуються по типу середньоєвропейської феодальної системи. Феодальна знать в своїй масі прийшла до Угорщини в ХІІІ-ХІУ століттях з інших країн Західної Європи, де феодалізм на той час був цілком розвиненим. Прийшла з виробленою феодальною традицією, яку з певними модифікаціями і пересаджує на отримані від короля території.  В ХІУ-ХУ століттях магнати повністю переходять на кріпацтво по західно - європейському взірцю. Центром королівсько-феодальних територій, до якого сходилися всі важелі розпорядження майном і людьми, був звичайно двір, із замком і садибою при ньому. Отож, Текегаза спочатку була залежна від Гетиніїв, потім воєвод Драгів і на кінець, на довгі роки попала в руки династії баронів Перині.   

        На початку поземельне майно не було розділене, а належало всім хто тут жив – упривілейованим і не  привілейованим.  З часом однак, вони розділяються на дві нерівні частини.  Одна частина, менша, виділяється як панська земля, згідно угорського права – дідичний маєток феодальної родини. На ній ведеться господарство самого феодала, під зверхнім керівництвом його ішпана чи кастеляна, з допомогою майорів чи крайників, руками двірських кріпаків і натуральною працею тих йобадів і желярів, що осаджені на другій, звичайно більшій, частині феодальних володінь – урбарній.

       Як правило, кращі землі були виділені для землевласника. На тих землях культивували збіжжя, по узбіччям садили виноград. Гірші землі вживали спільно з кріпаками під пасовиська, при цьому робоча худоба часто випасалася спільно, по дубових лісах жолудями годували свиней, в ріках ловили рибу, ліси вживали для полювання на звірів. Все це робилося руками двірських кріпаків і урбарників, останні поверх того платили готівкову данину і натуральні побори.

       Але на цьому не закінчувалися права феодальної знаті, вони ще мали, так звані, менш регальні права на всій території, як своїй, так і урбаріальній. Що це були за права?

      Млинарське – виявлялося в тому, що лише на млині феодала його підлеглі могли молоти, виплачуючи за це натурою; звичайні люди за якісь заслуги, чим король, одночасно, підвищував їх до стану шляхти. Тут треба підкреслити, ?/). Розширення феодальних володінь (Золота булла, 1222 рік) веде їх до закріпачення. З ХІУ століття йобагіони представляють основну масу феодально залежних селян, виконують барщину, платять ренту натурою, але до 1514 року користувалися правом вільного переходу, після повстання 1514 року Д.Дожі закріпачені.

       З ХУ століття йобагіони розділилися на дві соціальні категорії:

  - йобадів, які мали телек або частину телека;

  - желярів, що жили з поденної праці.

Желярі могли мати хату, але без земельних угідь. Значна частина желярів взагалі не мала власного житла, а жила за певну плату у селянина з наділом ( у йобадя).

       Які відносини панували в той час у відношенні до землі?  Господарства були трьох родів. Королівські і феодальні – складали рід маєтків соціально пануючих верств. В залежності від них стояли господарства підлеглого селянства. Середину творили трудові господарства дрібно земельної шляхти.

       Королівсько-феодальні території облаштовуються по типу середньоєвропейської феодальної системи. Феодальна знать в своїй масі прийшла до Угорщини в ХІІІ-ХІУ століттях з інших країн Західної Європи, де феодалізм на той час був цілком розвиненим. Прийшла з виробленою феодальною традицією, яку з певними модифікаціями і пересаджує на отримані від короля території.  В ХІУ-ХУ століттях магнати повністю переходять на кріпацтво по західно - європейському взірцю. Центром королівсько-феодальних територій, до якого сходилися всі важелі розпорядження майном і людьми, був звичайно двір, із замком і садибою при ньому. Отож, Текегаза спочатку була залежна від Гетиніїв, потім воєвод Драгів і на кінець, на довгі роки попала в руки династії баронів Перині.   

        На початку поземельне майно не було розділене, а належало всім хто тут жив – упривілейованим і не  привілейованим.  З часом однак, вони розділяються на дві нерівні частини.  Одна частина, менша, виділяється як панська земля, згідно угорського права – дідичний маєток феодальної родини. На ній ведеться господарство самого феодала, під зверхнім керівництвом його ішпана чи кастеляна, з допомогою майорів чи крайників, руками двірських кріпаків і натуральною працею тих йобадів і желярів, що осаджені на другій, звичайно більшій, частині феодальних володінь – урбарній.

       Як правило, кращі землі були виділені для землевласника. На тих землях культивували збіжжя, по узбіччям садили виноград. Гірші землі вживали спільно з кріпаками під пасовиська, при цьому робоча худоба часто випасалася спільно, по дубових лісах жолудями годували свиней, в ріках ловили рибу, ліси вживали для полювання на звірів. Все це робилося руками двірських кріпаків і урбарників, останні поверх того платили готівкову данину і натуральні побори.На початку ХУІ століття в житті краю сталися історичні події які визначали напрямки економічного, соціального і політичного розвитку на тривалий період.У другій чверті століття наступає катастрофа, яка вибухнула після битви під Могачем в 1526 році, де війська турецького султана Сулеймана розгромили армію короля Угорщини і Чехії Людовика, загинув і сам король. Незважаючи на смертельну загрозу з боку турків-османів, в країні бушують династійні чвари, на трон вибирають зразу двох королів. Дворянство північної і західної частини королівства, а також Хорватії, віддають угорську корону амбіційному Фердинанду Габсбургу. Середня і дрібна шляхта східної частини на чолі з відомим політичним діячем, угочанським дворянином Іштваном Вербивцієм на зло "чужинцю" обирають на трон трансільванського воєводу Яноша Запольяї, якого підтримує і турецький султан. Він перетворює Трансільванію у васальне князівство.

      Текегаза опинилася в складі цього князівства. Тут постійно відбувалися сутички між Габсбургами і трансільванськими князями. В наслідок захоплення основної частини Угорщини турками, угорська шляхта, ченці, латинські єпископи і духовенство тікали на північ і поселялися в Угочанському і сусідніх комітатах. Їх утримання лягло на плечі, і без того бідного, населення і кріпаків. Текегаза не була винятком.

       В цій ситуації прийшло і третя біда – протестантизм, реформація. До протистояння воєнного додався розкол католицької церкви, реформаційний рух в радикальному напрямі – вченні Кальвіна. Основи організації реформованої церкви були вироблені на засіданні її синоду в Берегові в 1552 році. Сам король Трансільванії Запольяї став прихильником нової релігії, яку розповсюджував вогнем і мечем. На протестантську віру перекинувся і барон Ференц Перені, який, як відомо, був володарем Текегази. Тут спрацював середньовічний принцип :" Чия земля - того й релігія." Угорська частина населення села, а їх в той час була переважна більшість, прийняла віру свого сюзерена. Але це не полегшило життя предків теківчан. Турки були сусідами краю – це доба страшних потрясінь для населення – постійні напади, спалення села та продаж людей. Ставало дедалі гірше: працювали від зорі до зорі – на Перенія, на церкву, на державу, на війська обох ворожих таборів. Грабували не лише турки, а й цісарські посіпаки. Грабували й угорські королівські війська і, так звані, куруци, нападали, відбирали все що могли, часто позбавляли волі, а від рідних вимагали викупу.        Все це приводило до все більшого збідніння селян. Протягом, майже, двох століть комітати, населені русинами, в тому числі і Угочанський, були ареною протистояння монархії Габсбургів та трансільванських князів (Іштвана Бочкая, Іштвана Бетлена, Дьєрдя І Ракоці, Дьєрдя ІІ Ракоці, Яноша Кеменя, Імре Текелі, Ференца ІІ Ракоці) і їх сюзерена Османської імперії.Особливо активну участь брали жителі Текегази у повстанні Ференца ІІ Ракоці. В князівському війську воювали 8 немешів із села. Простолюдини, також, допомагали йому продуктами та фуражем. З архівних даних відомо, що їхній вклад в загальну справу був таким: для підрозділу Шеннеї Іштвана віддали 5 іц вина (іца – міра виміру рідини, що дорівнює 0,846 літра). 6 грудня 1703 року населення села здало 350 фунтів м’яса, три коблики муки, 8 кобликів фуражу, грошима 4 форінти (фунт – міра ваги (0,856кг), коблик – міра сипучих речовин (100кг зерна). Все це передали полку Альберта Кіша.        Відомі прізвища жителів Текегази, які служили в немешські піхотній польовій тисячі, під керівництвом каплара Шандора Вайнагія: Нодь Пал Янош, 35 років, із своєю шаблею і гвинтівкою, Шютов Матяш, 36 років, одружений, Ворю Лукач, 39 років, Домов Мігаль, 30 років, одружений, Текегазі Міклош, 25 років, Текегазі Пейтер, 30 років, одружений, Всі були озброєні за власні кошти. Деяк Йончі, 30 років, одружений, служив у п’ятій роті під командуванням каплара Лукача Чорнотові.Становище жителів села ускладнювалося іноземними нападами. Так страшенне лихо настигло село у липні 1717 році, коли орда кримських татар опустошила північно-східні комітати. 29 серпня ординці захопили Текегазу. Більша частина населення розбіглася,  5 чоловік було захоплено в полон, повернувся лише один.       

               Згідно "Шкільної хроніки" у 1782 році в селі було 43 двори, населення – 274 чоловіки. В цій хроніці збереглися спогади, написані рукою невідомого учителя про те, що являло собою село в минулому: "Хати будувалися із дерева. Покрівлею, здебільшого, служили солома, дранка або шаш (тросник). Хати були не великі, з маленькими віконцями. Їх легко було розібрати і скласти на новому місці. В центрі села була дерев’яна церква, вкрита дранкою. Вікна в ній були маленькі."

       А ось яку характеристику Текова знаходимо у військовому описі Угочанщини в 1782-1785 роках: "Безпосередньо біля поселення  протікає Тиса, біля поромної переправи шириною 60-150 кроків в залежності від сезону, один – два олиша (1,9-3,8м) глибиною, русло гравійне, ніде немає броду. правий берег надзвичайно стрімкий при розливах вода піднімається і досягає до самого верху, але за звичай, рівень води швидко опускається. Розлив води із сторони Королева утворює болотисту місцевість, через яку важко перейти, за винятком, так званої, місцевості «Мочари».

       Ліс в межах села густо зарослий чагарниками, тут і там можна знайти в ньому ділянки орної землі та луків, які сильно заболочені. Дорога, яка проходить через поселення і за ним в сторону Сасова погана і лише в суху погоду, між іншим, добра проїжджа.Між 1567 і 1715 роками спостерігається розростання Текегази. В цей час серед кріпаків (йоббадів), що їх Перені Дєрдь передав офіційно своєму братові Габору, а також в урбаріальному списку Перені Ференца і серед успадкованих Перені Маріанною від свого батька Дєрдя знаходимо нові прізвища: Біров, Філер, Шіпош, Зарка, Веребеш, Богіч, Мелег, Горзо, Гереч,  Коршош, Варі, Берки, Кішімре, Сендероді, Купань, Ронаї, Мезеї, Чако, Орос, Вароді, Шуба, Тарної, Сас. Угорський історик Іштван Сабо, спеціаліст по Угочанщині, пише, що прибульці, влаштовуючись на нових малообжитих місцях тодішньої Текегази, всіляко намагалися пришвидшити влаштування свого домогосподарства. Вони правильно вважали, що швидше досягнуть своєї мети, якщо не будуть вступати у гострі суперечки і серйозні конфлікти з владними структурами. Тому, з цих міркувань, при проведенні реєстрації під час урбаріальної реформи 1772 року вони заявляли, що рідною мовою є угорська. Як наслідок, мовою жителів села (usitata lingua)  - угорська. Але вже в 1773 році виявилося, що нормальною мовою (ordinaria lingua) є рутенська (русинська), хоч підкреслюється, що угорську мову розуміють усі.

         У Текегазі основним заняттям, як і по всьому Потиссю, було і є інтенсивне орне землеробство, тваринництво, через обмежену кількість пасовищ, мало допоміжний характер. Іншими напрямками господарювання в ХУІІ-ХУІІ століттях залишалися садівництво і виноградарство. Площі орних земель зростали за рахунок вирубування лісів і викорчовування чагарників.

       Крім добре відомих культур – жита, пшениці, вівса, ячменю у кінці ХУІІ століття починають масово вирощувати кукурудзу, завезену з Туреччини. Частина врожаю використовувалась селянами на хліб, для відгодівлі худоби, решта йшла на ринок.

       На цей же період припадає і різке зростання вирощування тютюну. В селі вирощували знаменитий тютюн. Оскільки він був дуже прибутковим, під нього відводили великі площі. Зростали ділянки під посівами коноплі з якої виробляли домоткане полотно.

       Селяни все своє життя намагалися заробити якусь копійку, щоб купити клаптик землі. Старожили села розповідали, що більшість селянських господарств не мали тяглової сили, не мали ні корови, ні коней, ні волів ( із спогадів старожила села Кекерчені Юрія Юрійовича). Тому, такі господарства змушені були вдаватися до супряги, тобто, бідні селяни змушені були користуватися робочою худобою заможних селян, за що розплачувалися, найчастіше, відробітками

       3) Теківські євреї

       В Текові жила досить велика група етнічних євреїв. Про це свідчать переписи населення. Вперше євреї фігурують в Текегазі в 1840-му році в кількості 10 осіб, в 1880 році їх уже 86, через 30-ть років – 107, в 1921 році – 74, в 1930 – 55. По результатах останнього перепису населення перед депортацією в 1941 році їх було лише 39 чоловік. Досі не з’ясована причина такого різкого скорочення їх чисельності. Встановити точну дату появи євреїв в Текегазі не вдалося через різні причини. Насамперед тому, що вони були, спочатку, лише орендаторами, тобто не мали свого житла і поселялися в місцевого населення, тому в переписах не фігурували. Прибували євреї в наш край з різних країн. Це зумовлювалося, як розвитком торговельних зв’язків так і переслідуванням євреїв в інших країнах, а також привілеями, які надавалися євреям-переселенцям за правління Марії – Терезії. На цей час євреї займали домінуюче становище в торгівлі і підприємництві. Корчмарем був Хаєм Вольф, бакалійником Герман Браун, Фрід Адольф займався торгівлею сільськогосподарської продукції та фуражу, товарами повсякденного попиту. Механічні млин та олійниця були у володінні Хаєма Вольфа та Фріда Адольфа. Завідував майстернею по виготовленню та ремонту взуття Мендель Вайс.Угорська влада проводила цілеспрямовану політику, прийнявши ряд антиєврейських законів, які мали за мету помітно послабити позицію євреїв в угорській економіці і, по можливості, лишити їх власності. Особливо дошкульними для теківських євреїв було відкликання ліцензій на торгівлю регульованими або монопольними товарами, такими як тютюн, поштові та гербові марки, алкогольні напої, сіль, цукор, порох, зброя і ще багато інших.  Всі професійні і підприємницькі ліцензії були анульовані.

      Євреї почали шукати вихід з цього становища і кинулися продавати майно. Але встигли продати лише млин, олійницю та один земельний наділ. Угорське законодавство заборонило євреям продавати землю та здійснювати операції з нерухомістю. Більше того, в кінці березня 1944 року євреям було наказано здати друкарські машинки, радіоприймачі, велосипеди і інше обладнання яке, на думку чиновників, у євреїв бути не повинно. Євреям заборонялося користуватися громадським транспортом і, фактично, вони були закриті в своїх будинках. Починаючи з 4 квітня 1944 року їм, також, приписувалось носити жовті нашивки на одязі. Єврейські магазини, також, були відмічені зіркою Давида, а потім конфісковані.

       Наступним етапом пригноблення стало вигнання євреїв з їх будинків і розміщення їх у гетто. Ці події висвітлені у розділі "Вплив воєнних подій на життя теківчан".

       Із гетто євреїв депортували із станції Севлюш. Звідси були відправлені три ешелони – 20 травня (3458 чоловік), 27 травня (3415 чоловік) і 3 червня (2967 чоловік. Складно встановити в яких ешелонах і скільки теківських євреїв депортовано 

           Вплив воєнних подій на життя села.

Як і цілим країнам і іншим селам, чимало страждань жителям Текова завдала Перша світова війна. Чоловіків до 50 років, а трохи пізніше до 60 років, було забрано на фронт. Не було кому працювати на землі, місце чоловіків зайняли жінки і діти, від цього сильно підупало сільське господарство, від голоду і холоду терпіли всі, хто був у тилу. Військові власті ще більше ускладнювали обстановку, забираючи у селян для потреб армії зерно, коней, вози, підводи.

       Текегазу мобілізація не обійшла стороною. З’ясувати точну цифру призваних в австро-угорську армію не вдалося. Є дані про те, що з Текова, Гуді і Сасова було мобілізовано 108 чоловіків.  Але достеменно відомо, що троє жителів села, Ковчі Бейла, 1888 р. н. і Гал Єнив, 1892 р. н., Добрай Василь, 1890 р. н., проявили мужність і показали себе вмілими воїнами. Перший воював на італійському, а другий і третій на російському та італійському фронтах.

       Ковчі Бейла багато разів був поранений, став інвалідом – втратив четвертий палець на лівій руці і мав обмежену здатність до згинання руки в ліктьовому суглобі. В 1939-1944 роках отримував за це пенсію – 2 пенге в місяць. Нагороджений медалями і званням «вітийза» (героя). За це, згідно існуючого законодавства, йому влада повинна була виділити помістя. Користуючись цим в роки окупації Підкарпатської Русі звернувся в міністерство оборони. Йому відповіли, що для цього потрібно переселитися у Бачку (тепер Воєводина, Сербія), бо там були вільні землі. Він цього не зробив і до кінця життя не шкодував, бо був авторитетною людиною в селі і мав на чому господарювати. В роки Першої світової війни отримав звання «тізедеша» - молодшого унтер-офіцера.

       Гал Єнив також був нагороджений медалями і дослужився до звання «тізедеша» - молодшого унтер-офіцера. В селі вів скромний образ життя, був одним із неперевершених спеціалістів по виготовленню корзин.

       Достеменно відомо, що на фронтах цієї війни загинули жителі Текегази: Йожеф Ковач, Гейза Потокі, Онтол Гомокі.

       В історії завжди чергуються війни з мирним часом. В ХХ столітті ці зміни відбувалися надзвичайно часто, ніби в калейдоскопі. Жителі села іноді могли й не помітити, що влада міняється.Австро-Угорщина, в склад якої входило і Теково, потерпіла поразку на фронтах Першої світової війни. В комітаті Угоча в 1918 році в ніч з 9 на 10 червня випав сніг на поля, який дуже пошкодив пшеницю молочної стиглості та інші культури. Це привело до голоду. Додала нещастя і епідемія іспанського грипу. Жителі села були зосереджені на тому, як вижити, позбутися біди. 31 жовтня 1918 року Угорщина вийшла з монархії і стала республікою. Уряд Угорської республіки М.Каролі прийняв 12 грудня 1918 року проект створення автономної провінції «Руська Крайна», чіткі кордони її так і не були визначені.

       Як вплинули ці події на Угочанський комітат і на Текегазу зокрема? Утворився народний комітет, який змістив головного жупана і обрав нового наджупана в особі Калмана Воленського, русина за походженням. В школах відновилося вивчення руської (русинської) мови.
       1 травня 1918 року, згідно нового адміністративно-територіального поділу, Теково опинилося в Королівському, щойно створеному, районі. Крім Текова до його складу ввійшли: Велика і Мала Копаня, Рокосово, Черна, Гудя, Хижа, Велика Тарна, Горбки, Новоселиця, Крива, Сасово, Велятино і Веряця. Районний центр був у Королеві. Тут почав діяти уряд на чолі з Допші Тібором. 

       Короткий час діяли, бо розвал торкнувся всіх ланок життєдіяльності. Займалися утворенням Руської Крайни. Угочанські угорці вимагали, щоб Руська Крайна складалася лише із населених пунктів, в яких абсолютна більшість русинів – Ком"яти, Онік, Велика і Мала Копаня, Олешник, Веряця, Черна і Хижа. А Шаланки, Вербовець, Чорний Потік, Підвиноградова, Виноградово, Королево, Теково, Гудя і Велика Тарна не повинні включатися у новоутворене автономне утворення. Але не вийшло.

       21 березня 1919 року в Угорщині стався комуністичний переворот, була проголошена «Радянська Руська Крайна». Уряд Б.Куна призначив вибори 6-7 квітня 1919 року в «ради». В Текові комуністичний уряд протримався 33 дні. Комітатом управляла директорія. Реально оформлена була тільки «культурна» автономія: «руська» (русинська) мова отримала право державної мови в краї, були видані деякі підручники для шкіл, в Будапештському університеті була відкрита кафедра «руської мови», вийшло декілька номерів газети «Руська правда», однак, всі ці видання залишилися в Будапешті. Але якщо порівняти з тими свободами і правами,  які русини мали за попередні століття, то це був справжній прорив.

       Директорія опиралася на «Червону гвардію» - військову організацію, утворену з добровольців. Центром її став Севлюш.

       17 квітня 1919 року в Мукачеві зібралася «Урядова рада Руської Крайни», яка прийняла конституцію, згідно якої «заузнала самостойность народа руського» в складі Угорської Радянської Республіки. (УІ ст. 331)

       У Текегазі також було встановлено радянську владу. ЇЇ виконавчий комітет – Директорію – очолив Бейла Ковчі. Його обрали всупереч рекомендаціям, згідно яких не входили в керівний склад заможні люди. Але переміг авторитет справедливої і здібної людини, хоч і шляхтича за походженням. Про діяльність Ради майже нічого не відомо, та це й не дивно, через її коротко тривалість існування.       Західні країни дали дозвіл боярській Румунії ліквідувати комунізм в Угорщині. Румунське військове з’єднання 23 квітня 1919 року наступало на Севлюш. Була пасхальна неділя за Юліанським календарем. Опір здійснювали в районі Великої Копані та Королева, де велися великі бої. «Червона гвардія» не встояла. Почалася румунська окупація комітату, що тривала від 23 квітня 1919 року до 27 липня 1920 року. Під час румунської окупації жителі села довідалися, що таке "douazeci si cinci” (двадцять п’ять). Якщо хтось попався на крадіжці, то заставляли носити злодія крадені речі по вулицях села, весь час його били, а він повинен був ще й голосно повторювати назву крадених речей. В Королеві встановили шибеницю, яку загородили колючим дротом.

       В урядових установах запровадили румунську мову, а в школах – вивчення цієї мови. На щастя, окупація скоро минула. 30 травня 1920 року чехословацька армія витіснила з Севлюша румунське військо. Потрібно особливо підкреслити, що в Чехословацькій республіці з повагою відносилися до приватної власності. Тому всі землевласники, за винятком великих, не мали ніяких проблем.

       Правда, для текегазських угорців, прихід нової влади розцінювався як трагедія, тоді вони вперше стали національною меншиною. Навіть, ті демократичні нововведення, які облегшували життя сельчан, не приносили їм належної втіхи.

       Потрібно сказати, що уряд Чехословаччини проводив цілеспрямовану і продуману роботу в цілому краї по витісненню посередників, якими, як правило, були євреї.Державою була встановлена монополія на торгівлю зерном, тютюном, алкоголем. Тому пропадала потреба в посередниках – селяни могли здавати свою продукцію на елеватор або на прийомні пункти тютюнової бази, маючи гарантовані ціни на зерно і тютюн. Так, як в краї було не так багато рівнинних земель, досить високим попитом користувалася рання городина, виноград, фрукти. Як розповідають старожили, щодня із Севлюша і Королева відвантажували вагони з цією продукцією в Кошице, Братиславу, Прагу. Тому в селі, відносно легше, ніж в гірській частині, пережили господарську світову кризу 1929-1933 років.

      При чехах було встановлено допустиму норму виготовлення домашнього вина та горілки. Фіскальні органи принципово перевіряли дотримання цих кількостей. Для цього кожна бочка повинна була бути точно виміряна і мати відповідне маркування. Для кожної сім’ї можна було залишити 200 літрів вина для власних цілей, решту треба було здавати торговельникам або державним закупівельникам. Звичайно за відповідну плату. Якщо знаходили понаднормове вино – штрафи були високі. Цікаво, що в чеський період надлишки вина приймали і оплачували у відповідності з тим, яку міцність воно мало.

       В Текові був нотарський уряд, якому підпорядковувалися села Сасово і Гудя. Багато нового внесла нова влада і в політичне життя. Новий політичний статус краю визначив закон від 22 листопада 1938 року, за яким краєм мав керувати окремий автономний уряд, а законодавча влада мала перебувати в руках обраного карпато-українського сойму.

       12 лютого 1939 року відбулися вибори до Першого Сойму Карпатської України, які дали значну перевагу Українському Національному Об’єднанню (86,1% з усіх, що мали право голосувати). В Текові за УНО проголосували 452 виборців із 599, що брали участь у голосуванні. Потрібно відзначити, що в селі, не зважаючи на позитивні зрушення в політичному і соціально-економічному житті, серед угорської частини населення панували античеські настрої.

       Події розвивалися дуже бурхливо і непередбачливо. Після тривалих дипломатичних торгів 12 березня 1939 року канцлер Німеччини, одночасно з окупацією Чехії та Моравії, доручив Угорщині окупувати територію Карпатської України. 18 березня 1939 року було завершено поневолення краю, незважаючи на спроби спротиву в районі Фанчикова, Чорнотисова, Великої Копані і «Красного поля».15 березня 1939 року, втративши 14 бійців-розвідників під Сасовом, в Теково увійшло угорське військо. Його вітали представники угорців. На дзвіниці церкви вивісили білий прапор, а коли перші представники гортіївської армії вступили до села з боку Сасова задзвонили в дзвони та поміняли білий прапор на державний угорський.

      Наступили чорні дні реакції. За офіційними даними міністерства внутрішніх справ Угорщини з березня 1939 року по грудень 1943 року на Закарпатті загинуло 4,5 тис. чоловік. (ХІ ст. 25) Основна маса населення була шокована публічними розстрілами січовиків, прямо із ненавистю вбивали невинних людей, особливо середньошкільне студентство. А урядовців Карпатської України та січовиків ніколи не переставали переслідувати в тій країні. Зараз історики знайшли документи в яких угорці, просячи дозвіл на окупацію Підкарпатської Русі, обіцяли Гітлеру, що вони не будуть переслідувати представників Карпатської України, а поступили з точністю до навпаки. Видно гортіївці, як і росіяни, своїх обіцянок і не думали виконувати.Текегазу теж не обійшли ці події. Як відомо, уже в квітні 1939 року заарештували Уйфолуші Юлія Михайловича, його допитували але за відсутності доказів його вини через два місяці відпустили додому і поставили під поліцейський нагляд. Весною 1940 року його знову арештували, притягли до суду, який не знайшов переконливими докази звинувачення, змушений був знову відпустити його.

      Під постійним поліцейським наглядом знаходився Параска Антон Юрієвич, та ряд жителів села русинського походження. Так, були заарештовані, відправлені в тюрму Мараморош-Сігет Баран Василь, Гусар Іван, Дубровка Михайло, Дудаш Степан, Прибуш Іван. Їх засудили (судових справ в архівах, поки що, не вдалося знайти) , відправили в німецькі концентраційні табори, в основному в Дахау, де вони загинули.       Під час Другої світової війни теківські комуністи, як і всі інші, використовувалися розвідувальними службами для збору інформації військового характеру. Відомо, що в серпні 1943 року на горі Менчул вище Драгова на Хустщині висадилась радянська розвідгрупа під кодовою назвою "Закарпатці" на чолі з угорцем Ференцем Потокі в складі закарпатців Михайла Дякуна, Степана Лизанця, Івана Лови, Степана і Василя Чижмарів та приєднаного до неї чеського розвідника Вацлава Цемпера. Група активно діяла до березня 1944 року. На першому плані була активна розвідувальна діяльність для забезпечення Москви потрібною інформацією. За завданням командира групи Іван Ловга разом з Іваном Дикуном з Бороняви перебрався у Виноградівський район в с. Чорнотисово (до дружини) підготувати конспіративні квартири для прибуття сюди Ференца Потокі та радиста Михайла Дякуна. Таке місце було знайдено в с. Теково у будинку підпільника Антона Параски. У Текові почалася діяльна підготовка до переходу їх у столицю Угорщини. Для згаданих осіб потрібні були нові документи. Тому через підпільника Юлія Уйфолушія зв’язалися з працівником Веряцького нотарського уряду Василем Шарканем, який допоміг їм одержати нові посвідчення. Олена Гандера з Виноградова, яка поїхала в Будапешт, підготувала надійне місце для розвідників, підтвердила, що вони можуть зупинитися в знайомого М. Дякуна Йожефа Лукича та його сина, які жили в районі Сілашлігет і були надійними людьми.Розвідницька робота проводилась і про це  стало відомо угорському уряду.жандармерія якого арештувала підпільників.Військовий трибунал в Мараморош-Сігеті засідав 12 червня 1944 року та розглядав справи про «зраду» угорської держави підпільників Виноградівського району, які були арештовані ще у квітні. Серед них 17 були засуджені до вищої міри покарання – розстрілу. 7 помічників розвідгрупи з Виноградова, 5 – з Текова, 3 – із Чорнотисова, 1 – з Хижі, 1 – з Дюли. Трибунал поспішав.17 червня 1944 року, були влаштовані криваві публічні розстріли.Теківчан-Уйфолуші Ю. ст.,Уйфолуші Ю.,мол. Параска А.,Панько В.,Вайс М. було розстріляно. Матеріали слідства і суду в 1944 році залишилися в Угорщині. Вони або знищені, або глибоко десь заховані. Закриті були доступи і в архіви, де зберігалися радіограми, надіслані в Москву.

                               Тиса в житті теківчан.

       Життя теківчан нерозривно пов’язане з Тисою. Утворення села викликане необхідністю поромної переправи, біля якої, невдовзі, сформувалося поселення, яке стало ядром населеного пункту, який отримав назву Текегазо. Майже до середини ХІХ століття не було законодавчих обмежень щодо рибальства.Через  Тису можна було поїхати до 1973 р. тільки на паромі.який працюва на річці.З 1973 року ввійшов в експлуатацію міст через річку.теківчани люблять свою річку,незважаючи на паводки.Згадка про перший масштабний паводок  є в 13 ст.,Тиса оді наробила багато шкоди.було змито будинки.Великим був паводок в 1969 р.який наніс шкоди дворогосподарствам та сільським угіддям.Останні  два паводки ,це 1998 р.В селі зруйновано 70 будинків,загинуло 2 людей.,та 2001 р,коли зруйновано було 240 буд.селян,школу.дит.садок,амбулаторію.Державою було надано кошти на відновлення житла.а також в короткий час-за 1 рік.побудовано дитсадок.амбулаторію та школу.

Теково – одне з небагатьох сіл Виноградівщини із змішаним двонаціональним населенням – угорським і русинським (українським). Останнім часом спостерігається поступове збільшення українського населення , але ще зовсім недавно, сто років, все було навпаки. Багатовікове співжиття і взаємодія теківських русинів (українців) з етнічними угорцями проявляється у різних сферах їх традиційно-побутової, матеріальної і духовної культури. Не можна не врахувати відбиток на різні прояви життя, особливо в кулінарії, торгівлі, різних ремеслах, який внесли євреї, чисельність яких в різні роки досягала до 10% всього населення. Теково – одне з небагатьох сіл Виноградівщини із змішаним двонаціональним населенням – угорським і русинським (українським). Останнім часом спостерігається поступове збільшення українського населення , але ще зовсім недавно, сто років, все було навпаки. Багатовікове співжиття і взаємодія теківських русинів (українців) з етнічними угорцями проявляється у різних сферах їх традиційно-побутової, матеріальної і духовної культури. Не можна не врахувати відбиток на різні прояви життя, особливо в кулінарії, торгівлі, різних ремеслах, який внесли євреї, чисельність яких в різні роки досягала до 10% всього населення. 

                               Релігійне життя села

    В селі проживає 1568 чоловік. Національний і релігійний склад населення досить різноманітний. Найбільша кількість населення ( 500 чоловік ) є вірниками православної церкви. Чисельність реформатських вірників складає 260 дорослих. У відновленій громаді греко-католиків є 380 вірників. Є в селі і 36 римо-католиків які не мають церкви свого обряду.Коли була заснована громада реформатів-кальвіністів в Текегазі – сказати важко. Борчо Янош стверджує, що жителі села прийняли реформацію в 1542 році. Є архівні дані, що в 1653 році в Текегазу направили служити душпастирем Оростелекі Матяша. В 1727 році тут служив проповідником Деяк Янош. Протягом ХУІІІ століття реформатська громада села була материнською, дочірніми були общини Королева і Веряці.

       В 1791 році "… в громаді було 18 вірників, які платили церковний податок, старий проповідник Готці залишався і надалі на своїй посаді." В 1806 році Деяк Йожеф був проповідником і вчитель Ковач Повзеш обслуговували громаду разом із Королівською філією. В 1808 році "…церква дерев’яна, муляром виготовлена і на цементі зроблена дзвіниця із дерев’яним шпилем. Як церква так і дзвіниця в прийнятному стані, дерев’яною огорожею оточені. Вірники з пам’ятних літ жили і живуть мирно…" В 1843 році душпастир Борто Ондраш мав на обліку 276 душ. В 1913 році кількість вірників зросла до 438, в 1938 році тут вже нараховували 526 реформатів.  Втрачені первинні документи, при закритті церкви в радянський період, не дають можливості більш ґрунтовно познайомитися з її історією, переведення на інший берег Тиси, познайомитися з метричними записами.

       Разом з тим, стара срібна чаша походить із 1643 року. Є перелік душ пастирів, які служили в реформатській церкві з 1872 року: Кіш Олодар (1872-1889), Конц Шандор (1889-1906), Бікі Ференц (1906-1912), Бенков Віктор (1912-1916), Данчгазі Шандор (1916-1924), Добош Шандор (1924-1926), Кіш Ласло (1926-1934), Торняї Янош (1934-1945). Потім служили Ковач Дежо, Кіш Пелешкеї Бийла з 1 жовтня 1997 року по сьогоднішній день.        Зараз в Текові релігійне життя реформатської громади цікаве і наповнене змістом. Пастор Бейла Пелешкеї з гордістю показує відновлений храм, побудований біля нього парафіяльний будинок. Тут, у визначені дні, проводяться біблійні уроки, в інші – заняття з молоддю, для дітей, крім Закону Божого, організовано вивчення угорської мови. Це дуже важливо, бо в селі зараз немає угорської школи і, навіть, класів, Лише недавно почали вивчати угорську, як другу іноземну мову в сільській дев’ятирічці. Діти залюбки відвідують ці заходи, як і дорослі.       Не менш важкою і переповненою поневірянь є історія греко-католицької громади села.24 квітня 1646 року було проголошено Ужгородську унію на умовах визнання католицького Символу віри й верховенства Папи Римського, збереження східних (православних) обрядів, рідної мови в проведенні богослужінь і права обирати «своїх» єпископів, які, потім, затверджувалися Папою.В чехословацький період під час перепису населення в 1921 році в селі було 497 греко-католиків. Через 9 років в 1930 році їх кількість зросла до 552 чоловік. Максимальна кількість вірників 581 чоловік була зафіксована в 1915 році, коли в Австро-Угорщині востаннє провели перепис населення. Поки що не вдалося вияснити скільки було вірників в 1949 році перед ліквідацією греко-католицької церкви.

       За весь дорадянський період громада греко-католиків у селі була материнською церквою. А це означає, що до її складу входили церкви- філіали: Гудя і Дубовинка. В Гуді метричні книги є з 1787 року, а про Дубовинку перший запис , як про філіал Текегази, появляється в 1829 році.

       Що стосується мови на якій проводилися літургії, то тут картина виглядає так: з 1814 по 1829 роки  - русинська, з 1829 по 1839 – користувалися русинською і угорською. В шематизмі 1837 року зазначена русинська і волоська мови. Потім знову з 1839 по 1861 роки – русинська і угорська. З 1869 по 1886 рік – русинська, а з 1886 по 1915 русинська і угорська мови.

       Першим священиком греко-католицької громади, якого вдалося визначити, був Плавянський Степан в 1668 році, в 1678 році служив отець Іван (прізвища не вдалося встановити), в 1710-1742 роках Біловар-Белеварі Андрій, в 1751-1752 – Осташ Михайло, про нього згадував у своєму протоколі єпископ М. Ольшевський, в 1759-1784 – Маскаль-Москаль Іван, 1784-1796 – Кофланович Михайло, 1796-1818 – Попович Василь, 1818-1825 – Мешко Василь, 1831-1845 – Шерегі Степан (народився в 1804 році, рукоположений в 1828 році) з 1839 по 1845 рік поєднував душ пастирську роботу в Текегазі з виконанням обов’язків нотаріуса Тур-теребешського деканату, до складу якого входила і церква Текегази. Більше того, під час його пастирства було здійснено перенесення дерев’яної церкви на теперішнє місце з протилежного боку Тиси. 1845-1855 – Кобрин Василь, 1856-1877 – Буковський Антон. При цьому священику була побудована нова мурована церква, будівництво якої велося 12 років. Але при всій своїй занятості він з 1870 по 1876 рік був екзаменатором теології Сасівського деканату. 1878-1879 – Медвецький Андрій (1836 р. н., рукоположений в 1861 році), 1897-1912 – Маркович Павло, 1912-1915 – Янкович Юлій, 1915-1921 – Ференчік Омелян. Під час Першої світової війни із церкви зняли дзвін, переплавивши його на гармати. Про це дізнався Юрій Кекерчень (батько найстарішої зараз жінки в селі Ірини Томаш, 1917 р. н.), який у той час працював на металургійному комбінаті в Штатах. Він вирішив і дав слово заробити і дати гроші на придбання нового дзвону. Про це довідалися інші емігранти-земляки, які також долучилися до збору коштів. Але найбільш парадоксальним є те, що левову частину грошей зібрали негри. Так що ще перед поверненням додому, він уже назбирав необхідну суму коштів, які передав священику Омеляну Ференчіку. Далі служили 1921 – 1938 – Ференчік Еден Євген,  1938-1941 – Миргеш Бийла, 1941-1949 – Фесторі Іштван (1894 р. н., рукоположений в 1923р.) (ІУ, ст. 273) Це був останній священик, який служив перед ліквідацією греко-католицької церкви. Він возз’єднався з російським православ’ям .1 квітня 1949 року. Церкву в Текові не закрили, її в 1949 році перепідпорядкували Московському патріархату, в ній проводили свої молебні православні.        Після легалізації греко-католицької церкви в 1991 році було зареєстровано громаду у селі. Священник георгій сабоа приїздив з Ужгорода,щоб провести службу,зранку в Сасові під каштанами,а після обіду в Текові. Так було до 1993 р.З дня висвячення о.Даниіла Бендаса,який проводив служби у навколишніх греко-католицьких громадах.В 1996 р. громаду очолив  о.Іван Ісаєвич.    В 2000 р.на зміну о.І.Ісаєвичуприйшов М.Сипко.  В 2009 році на службу в Теково був направлений о. Іван Шетеля замість о. Мирослава, який перейшов парохом у Виноградово. Він з любов’ю і повагою згадує теківську громаду: «Це був мій перший прихід, а це як перша любов – залишається на все життя!» Для о. Івана випали нелегкі випробування. Не зважаючи на хитке перемир’я між конфесіями, греко-католики прийшли висновку, що їхні надії на передачу їм храму марні, тому вони вирішили будувати церкву своїми силами. Роботи розпочали 2 жовтня 2012 року, а 12 липня 2015 року вже молилися у своєму храмі. Як вдалося в цей нелегкий час так оперативно спорудити красиву, ошатну церкву?

       Взагалі, думки громади щодо будівництва розійшлися. Деяких влаштовував стан речей, інші надіялися, що все-таки колись вдасться отримати церкву. Рішучість проявив о. Іван. Він скликав збори громади, особисто кожному розніс запрошення. На зборах йому вдалося переломити інертність прихожан і прийняти рішення про спорудження власної церкви. Координацію робіт по матеріально-технічному забезпеченню і веденню будівництва взяв на себе Степан Жупан разом з о. Іваном Шетелею та куратором Павлом Івановичем Талабірою.

         Одним із головних питань залишалося фінансування. Щоб зрушити справу з мертвої точки, Степан Жупан  взяв на себе оплату фундаменту церкви (матеріали, робота, транспортні послуги) . Але щоб продовжити будівництво організували збір коштів. Розпочали з села. Дяк і Павло Січ  з куратором церкви Павлом Талабірчуком та касиркою церкви Анною Кочерган особисто робили подвірні обходи. Жертвували всі без винятку, в тому числі православні і реформати. Особливо слід підкреслити роль активіста Чурі Олександра, який зібрав солідну суму грошей для будівництва греко-католицького храму серед реформатів.  Організовувались поїздки за кордон(Відень,Братіслава.Будапешт) колядувати,в складі Бобош В,Жупан С.,Жупан П,Жупан М,,де також була зібрана значна сума .жіночий колектив церкви також взяв участь в колядах і  зібрали 19 тис. грн.для будівницта храму.Як і реформатська церква, православний храм, також, постраждав від повеней в 1998 і 2001 роках. Ще й досі видно на стінах і іконостасі рівень на який піднімалася вода, що затопила споруду. Люди старалися цінні речі, релігійну атрибутику підняти вверх, щоб їх не затопила вода. Після того, як її рівень упав, церква всередині мала жахливий вигляд – всю підлогу вкривав шар намулу товщиною 15-20 см, всюди валялися молитвеники. Організували роботу по вичищенню храму, виносили намул, підмивали підлогу, чистили стіни, висушували речі, які ще можна було врятувати. Звичайно, ініціативу, як господарі, проявили православні вірники, але осторонь не залишилися і греко-католики. Спільними зусиллями вдалося навести деякий лад, щоб і надалі проводити богослужіння в храмі. В цілому православний храм упорядкований, підтримується в належному стані, продовжуються роботи по дальнійшій його реконструкції. Зокрема, сучасною керамічною плиткою відновлена підлога амвону. До 1944 року в селі була релігійна громада іудеїв. Після депортації євреїв і еміграції в радянський період в селі зараз немає жодного представника цієї конфесії. Тому, враховуючи і те, що іудейська громада вела замкнутий спосіб життя і через відсутність письмових документів дуже важко встановити духовних осіб і хронологічні межі їх діяльності.

       Із згадок людей старшого покоління відомо, що вони мали свій молитовний будинок (синагогу). Розташовувалась вона по вул. Партизанській ( стара назва Вошутутцо або Боснія). Споруду синагоги викупив Павло Уйфолуші, який розібрав її, а будматеріали використав для будівництва своєї хати на іншому будмайданчику. На місці колишньої синагоги спорудили будинки Іван Турда і Ірина Роспопа (вул. Партизанська №№6 і 8).

                                                 Колгоспи

Колективізація в Текові розпочалася з утворення в серпні 1948 року сільгоспартілі ім. Хрущова. Як видно, це трохи пізніше ніж в інших селах, де цей процес розпочався ще в березні цього року.    У підходах до практичного впровадження колгоспів не було принципової різниці в порівнянні з такими ж процесами, що відбувалися в кінці 20-х на початку 30-х років минулого століття в Україні. В Текові забирали худобу, вози, сільськогосподарське знаряддя і, головне, зерно. Робити щось проти нової влади, не коритися їй було дуже небезпечно. За найменші ознаки непокори чи відверто сказані слова, можна було легко стати  "ворогом народу" і отримати путівку в один із концтаборів ГУЛАГу. Колгосп за перший рік господарювання отримав грошових прибутків на суму 258348 карбованців. На виробничі потреби було виділено 35000 карбованців. Всіма колгоспниками було вироблено 47 тисяч трудоднів.

       Але тут проявився справедливий характер голови колгоспу І.А.Панька, який був незадоволений розподілом заробленого. На його думку, потрібно було розрахуватися з державою – виплатити всі податки, здати натуроплатою всі належні продукти, а інше, створивши резерв, розділити між колгоспниками в залежності від трудового вкладу. Він підкреслював: "На нашій землі, нашим реманентом, нашою працею ми виростили продукцію, а коли ділити, то лише залишки." Такий голова не вписувався в колгоспну систему, яка розглядала село як резервацію для постачання державі дешевої продукції.

       Тому вже на звітно-виборчих зборах в січні 1950 року Івана Андрійовича переобирають, звинувачуючи його у надуманих гріхах, в тому числі і зловживанні спиртним, прийомом на роботу куркулів, господарських промахах.Головою села стає М,І Єней,В селі її називали "Котланкою".Виробництво пішло на спад,особливо в рільництві.Не менш суворим був підхід до крадіїв колгоспного добра. Так, Олаг Данило на полі серпом нарізав кукурудзи на силос 100кг, їздовий Вайда, на підвозі зерна до сівалки, вкрав по 1цнт. пшениці і вівса. Народним судом Вайду засуджено на 10 років, Олага – на 6 років позбавлення волі.

       Керівників колгоспу міняли й надалі.Слід сказати, що при всіх негативах, держава дбала про розвиток колективних господарств. Їм почали постачати сільськогосподарські машини, насіння, добрива. Так, уже в 1949 році в колгоспі  ім. Хрущова було 16 кукурудзосаджалок, 16 сівалок, 87 кінних плугів, молотарка, двигун внутрішнього згорання. У 1950 році колгосп укрупнився за рахунок приєднання до нього господарства ім. Матросова в селі Гудя.        Для підвищення родючості ґрунтів в колгоспі постійно збільшують кількість органічних та мінеральних добрив, що вносяться в грунт. Проводяться сівозміни, використовуються нові, більш родючі і стійкі до хвороб сільськогосподарські культури. ті часи велику роль в економіці колгоспів відігравали підсобні промисли, які давали більше половини чистого прибутку господарствам. Сталося так, що в сасівському колгоспі "Україна" підсобні прмисли були розташовані в Текові. Очолив цю роботу енергійний і підприємливий житель Текова Іван Юрійович Іляш в 1971 році і незмінно керував цією важливою роботою протягом 16 років. Розпочинали все із сувенірного цеху. Тут налагодили випуск 120 видів різних сувенірів такий широкий асортимент в немалій мірі завдячувався і тим, що Іван Юрійович по спеціальності художник, сам розробляв деякі види виробів. Крім традиційних орлів це були ведмеді, білочки, зайці, одним словом весь тваринний світ.        Реалізували і призабуте лозоплетіння, яким славилися теківчани. В їхньому асортименті були меблі для веранди: стіл, два крісла, етажерка і окремо табуретки. Попит був такий великий, що виникали и проблеми із постачанням лози. На Тисі заготовляли її від Текова до Гетині. На базі колгоспу відкрили і гончарний цех. Побудували на колгоспному дворі дві випалювальні печі. На роботу запросили дубовинських майстрів-гончарів, які з діда-прадіда були спеціалістами цієї справи, всього 18 чоловік. Глину, з необхідними якостями, також, привозили з родовища біля Дубовинки. Для Закарпаття вони виготовляли гончарні черепки для квітів від 0,5 до 5 літрів. Їх у великій кількості закупляли зеленгоспи. Для інших областей виготовляли макітри, горшки, жбани, глечики. Особливо великою популярністю ці вироби користувалися в Полтавській та Івано-Франківській областях.

      Прибутковим виявився і столярний цех. Тут І. Іляш запропонував цікаву форму сімейного підряду: столяри виготовляли дерев’яні меблі, а їхні жінки та дорослі діти шліфували, грунтували, шпаклювали, фарбували їх. Продуктивність праці надзвичайно зросла. А випускали вони набори для кухонь і спалень, окремі ліжка, столи, підставки для радіоприймачів.

       Був у Текові і тарний цех, який випускав ящики для колгоспних консервних заводів. Тут використовувалася праця пенсіонерів, а також членів рільничих бригад у міжсезоння, коли не було польових робіт.. Коли в кінці 1980-х років в СРСР намітився економічний спад, знайшлися романтики на чолі з Іваном Івановичем Богашом, молодим амбітним чоловіком, які вирішили реанімувати колгоспне життя на базі Текова. Для цього вирішили скористатися тими можливостями, які принесла горбачовська перебудова в сферу економіки,організували орендний колектив на базі відділення у Текові і Гуді.Спочатку справи ніби йшли добре.по потроху почався спад.Колгоспні справи йшли все гірше і гірше. В 1998 році на звітно-виборчих зборах переобрали голову колгоспу. Ним став головний інженер Михайло Михайлович Добоні, який наполегливо намагався врятувати колективне господарство. Колгосп "Нива" був розпайований в 2000 році. Колгоспники отримали 190 майнових та земельних паїв. Величина земельного паю склала 2,9 умовних гектара та визначалася в залежності  від місця розташування та якості землі на якій виділялась належна частка. Майновий пай визначався також диференційовано, в основному, його величина залежала від стажу та ще декількох чинників. Для прикладу, найбільша майнова частка, що дісталася колишнім колгоспникам при розподілі, перевищувала 16000 гривень, що на той час були великі гроші.        Не всі нові власники землі змогли господарювати на ній. У декого не вистачало агрономічного досвіду, а у більшості не було коштів для ведення рільничої діяльності. Попередня гіперінфляція вимила грошові кошти не тільки в господарствах, але і з сімейних бюджетів. Всі пам’ятають катастрофічне обезцінення вкладів. Тому природним був процес об’єднання в  колектив, утворився – приватне підприємство "Нива". Його і надалі очолював М.Добоні. З досить потужної сільськогосподарської артілі протягом минулих років залишилося лише швидше крупне фермерське господарство. Зараз в ньому працює двоє чоловік, які орендують у 45-ти власників 90га землі. В їх розпорядженні вся необхідна лінійка технічних засобів. До честі її керівника   - Михайла Михайловича – він сам, як досвідчений механізатор і агроном, із помічником виконують всі роботи. Вирощують зернові культури. Всю бухгалтерську роботу веде також він. Така оптимізація чисельності працюючих дає можливість утримуватися на плаву – розрахуватися з орендодавцями і державою, оплатити всі витрати, а вони, враховуючи ціни на паливно-мастильні матеріали, постійно зростають. Теково завжди було селом землеробів. Розпаювання землі викликало певну ейфорію в жителів. З надією на краще життя по гарячих слідах було створено 13 фермерських господарств, які були кинуті державою на самовиживання, без належної підтримки і мотивації. Це стало причиною того, що абсолютна більшість із них не спромоглася господарювати і мати прибутки, які б забезпечували гідне життя сім’ям фермерів.        Всупереч всім труднощам, робота на землі та вирощування худоби, домашньої птиці і надалі залишається основним джерелом, засобом до існування. Правда, теківчани, як і жителі навколишніх сіл, проявляють кмітливість. Більшість земель ретельно оброблені і використовуються для вирощування ранньої полуниці по новітнім технологіям. Всі поля вкриті рівними рядами чорної плівки, яка глушить ріст бур’янів та утримує вологу. По середині росте полуниця, яка відрізняється від колишніх сортів набагато вищою врожайністю і стійкістю до транспортування. Сприяє господарям у справі і той мікроклімат, який утворюється на території села завдяки тому, що Чорна гора захищає її від холодних північних вітрів. Це підвищує конкурентоспроможність теківської полуниці, адже на ринку завжди більше платять за ранню продукцію.

                         Ремесла. Рукоділля. Підприємництво

Забезпечити нормальний життєвий ритм на селі без наявності фахівців,що виробляють інструменти для сільськогосподарського виробництва не можливо. Тому кожне село мало своїх спеціалістів: коваля,майстра по виготовленню возів,коліс,пізніше і механіків, які могли б обслуговувати молотарки,косарки,сіялки,тощо.

         З іншої сторони  потрібні були будівельники усіх профілів. Адже завжди потрібне було житло,хліви,допоміжні будови,чи навіть огорожі. Були люди,які вміли робити багато робіт,але ніхто не був універсальним спеціалістом. Тому серед мешканців села були мулярі,теслярі,штукатури,бляхарі. Були в селі і пічники. Вони вміли робити печі для випічки хліба та калачів,а також грубки для обігріву.

         Жінки також вміли виготовляти нитки і ткати з них полотно,а більшість і шити одяг із нього.Вишивати знали усі жінки і робили це успішно. Вишивали рушники, скатерті, тайстри(торби),настінні килимки(фолвийдови),подушки.Ткали також покрівці(доріжки) для підлоги,або для застилання постелі.

         Відомим ковалем у селі був Павло Дудаш.Він свою кузню,придбав ще в чехословацький період.Звичайно були ковалі і до нього,але точно з’ясувати їх прізвища поки що  не вдалося.В роки гортіївської Угорщини Павло Дудаш успішно справлявся з своїми обов’язками. Але був запідозрений в антиугорській діяльності і разом із сином їх було заарештовано і відправлено в тюрму  Мараморош-Сигет. Звідти був відправлений в Німеччину, там його сина забили до смерті. Працював на авіабудівному заводі. Після закінчення війни повернувся додому,поступив у колгосп разом із кузнею. В архіві зберігся документ-акт прийому-передачі ”кузні з принадлежностями”. У Дудаша опановував ковальське ремесло Павло Михайлович Січ.

         Майстрами по  виготовленню коліс та возів були Шереш Пал та Гал Мігаль. Швець, який виготовляв і ремонтував взуття, був Вайс Мендел. Це була досить значна фігура в селі,особливо в 1939-1944 роках. Тоді в Угорщині перейшли на тотальне карткове постачання. В селах можна було купити всі продукти харчування. Але ні в селі,ні в містах не можна було дістати ні купити одягу та взуття.Неперевершеними мулярами показали себе Базов і брати Дєрді. Правда,в селі їх нащадків уже немає,але всі пам’ятають,що краще за них ніхто не вмів робити кам’яну кладку фундаментів і стін.

         Були в селі млин і олійниця. Знаходилися вони позаду нинішньої будови Будинку культури. Тоді центральна дорога з'єднувалась із вулицею,що вела до Тиси(її в народі називали Ціганьутцо). Саме  на цій вулиці і були згадані заклади.Хто побудував їх і кому вони належать з самого початку невідомо.Під час чехословацького панування олійниця і млин належали і працювали під керівництвом Вольфа Хаєма та Вайса Мендела. Наприкінці угорської окупації,відчуваючи небезпеку для свого бізнесу, вони продали ці два об'єкти підприємцю із Севлюша Кофоловичу.

         З приходом радянської влади і свореннням колгоспу млин усуспільнили. В 1954 році для млина і олійниці побудували нову споруду на колгоспному дворі. Завідував усім господарством Павло Попович. Після розпаювання колгоспної власності паї на млин і олійницю викупила фірма ”СПМ. Зараз млин не викорустовується за призначенням.Олійниця працює періодично,коли назбирається кількість насіння соняшника,що робить рентабельною запуск обладнення. Обслуговують цей заклад Пенцкофер Олександр та Суддя Роман.

         Був у селі і водяний млин, особливої конструкції, який використовував для приводу течію річки Тиси. На великому човні було встановлено млинове жорно, яке приводилося в рух від водяного клеса. Перевагами цього млина безкоштовна енергія, мобільність, тобто можна було шукати місце де швикість течії найбільша і там стати на якір. Мінусом цього млина була низька продуктивність, яка залежала від швидкості течії, обмежений період використання (взимку і коли вода піднімалася його переміщали на берег). Говорять що за ніч він молов 3-4 мішки зерна. Власниками цього плавзасобу з виробничим устаткування були теківчани – Андрій Кекерчень, Іван Попович та Єнев Гал.

         З давніх часів у Текові було підприємство ”Кошардяр”- по виготовленню самих різноманітних корзин: для дров,картоплі,кукурудзи,винограду, з двома ручками і такі,що кріпилися на плечах, для посвячення пасок.У книзі чехословацького автора Ярослава Достала «Підкарпатська Русь», (Ужгород, 2001)                                           згадуються дві такі фабрики у Текові  і Великій Копані. Цікаво, що при них діяли постійно діючі курси по вивченню цього ремесла.Очолював це підприємство Чоло Кароль ,людина, яка мала фізичну ваду - хромав на одну ногу, але був прекрасним спеціалістом і інструктором.

         Як згадують старожили лозу для корзин заготовляли в урочищі ”Воловц”. Як споминає Йовріш Маргарита,її батько Гал Єнив вмів робити різноманітні корзини,виходили вони у нього такої високої якості,що кожний виріб можна було використовувати,як еталон. Він вступив до колгоспу і продовжував виготовляти по 100 різних корзин за місяць.Ще  древнішу історію,ніж лозоплетіння має робота каменоломні на Чорній Горі. Чоловіки з села мали тут постійну роботу і заробіток. В кінці 1890их років для вдосконалення роботи,налагодженню випуску нових виробів сюди запросили двох італійських спеціалістів : Долопікуло Йосипа і Сеппі Германа. Відомо,що перший працював інженером,під його керівництвом був освоєний випуск бруківки,якою викладені центральні вулиці Севлюша та інших міст.   Герман Сеппі був неперевершеним до тепер майстром по виготовленню виробів із каменю. У його внука Сеппі Адальберта Антоновича до тепер зберігається кам’яне корито, яке служило для напування худоби.В Текові у 1900 році згідно перепису населення проживало 1106 чоловік. З них було 410 працюючих, на утриманні яких було 696 осіб. Сільським господарством і садоводством та виноградарством займалося 345 селян, які мали на утриманні 579 чоловік. Ремісниками були 35 жителів, в сім’ях яких було 75 утриманців. 5 чоловік були зайняті в торгівлі, в їх сім’ях було ще 15 непрацюючих. Ще чотири чоловіки були працевлаштовані на транспорті, 7- в сфері послуг, 1 був поденником, тобто щодня діставав плату за виконану роботу, ще 12 чоловік працювали домашніми слугами. А ось яким був розподіл  ремісників. Із 35 осіб – 30 були чоловіками, 4 були жінки, ще один мужчина був мандрівним ремісником. Із них 12 чоловіків і 3 жінки були самостійними майстрами, ще 16 чоловік були помічниками, 2- учнями, а 1 слугою. А якою була величина власного бізнесу? 16 чоловік не мали помічників, у 5 випадках було зайнято ще по одному чоловіку, а в одному два помічники. Як бачимо це були дрібні ремісники.Майже в кожній сім’ї була швейна машинка. Шити вміли майже всі жінки. Але для урочистих подій замовляли вироби у самих вправних майстринь. Такими в селі вважали Марію Петровку, яка спеціалізувалася на чоловічих сорочках та жіночих блузах. А піджаки,штани,сукні замовляли у Червак(сільська кличка- Буртин). Цікава історія  трапилася з швейними машинками фірми ”Зінгер”. В радянський період підприємливі ділки довідалися що одна деталь в цій машині зроблена із чистого золота. Щоб не видати комерційної таємниці- ходили по селам і масово скупляли машинки цієї фірми. Так,що зараз їх не можна знайти.

Не можна обійти увагою вишивальниць. В Текові всі дівчата і жінки займалися цією справою. Найбільш поширеним було вишивання хрестиком,іноді застосовували і болгарський хрестик,більш поширеним ніж в інших селах була угорська гладь.

         Багато жінок і тепер продовжують традиції своїх бабок і  матерів з естетичних мотивів.Немало вишивальниць,які переважно в зимовий час відтворюють красу природи і лики святих,роблять це на замовлення. Не втратили вони і вміння в’язати спицями та крючком.

         Про любов до ручної роботи свідчать і той факт,що навіть при сільській бібліотеці діє гурток ”Рукодільниця”, який з радістю відвідує 18 дівчат і хлопців. В ньому сучасна молодь віддає перевагу виготовленню виробів із бісеру. Останнім часом модними стали сувеніри із атласних стрічок, в стилі ”Канзаші”. Добре зарекомендував себе розпис пасхальних яєчок бісером. Виготовляють гуртківці і великі картини композиції.Кращих успіхів домоглися Ніколета Світлик,Жанна Марусинець, Ангеліна Шуба, Федір Олаг, Іванка Параска.

         Старше покоління також не відстає,але більш прихильне до вишивання .А  в теперішній  час накращими вишивальницями зарекомендували себе Емма Андріївна Дудаш, Марія Іванівна Жупан,Ганна Юріївна Озоганич, Ганна Михалівна Кочерган, Ганна Василівна Криванич, Ганна Юрівна Шуба.

         Нещодавно у Виноградові ”Приватбанк” проводив виставку-конкурс вишиваних виробів. В ньому взяла участь Г.М.Кочерган, яка зайняла перше місце і отримала премію 1000 гривень. Вона освоїла також техніку роботи бісером,вишила 4 павіси (хоругви) для греко-католицької церкви.

          Було б несправедливо не згадати за теківських винахідників, раціоналізаторів, конструкторів від Бога – династії Біровів. Засновником цього роду став Біров Кароль 1875 року народження з міста Сентеш в Угорщині. Його батьки середнього достатку дуже хотіли, щоб син вивчився на священика і тому дали його в духовну семінарію. Але в нього до цього не лежала душа, тому пішли йому на зустріч надавши можливість продовжити навчання на інженера гірської справи у Відні. В сім’ї побутує переказ,що після отримання диплому, його направляють організувати каменоломню на Чорній Горі. Для оплати роботи людей і організаційних витрат він привіз із собою металічну скриню з монетами номіналом 5 пенге вагою 40 кг. З поставленим завданням він успішно справився, а в Текові створив сім’ю, одружившись з Олаг Ленкою. Було в них 9 дітей, побудував велику хату по тих мірках. Купив багато землі. Першим в селі придбав молотарку і мельницю, які постійно вдосконалював, підключивши їх до парової машини. В 1909 році в сім’ї народився син Елемир, який з дитинства щось майстрував, переробляв. А одного разу показав батькам макет молотарки, трубку якої підключив до пару кипячої води і механізм ожив, працював як справжній – все рухалося виконуючи робочі функції. З того часу батько навчив його всіх премудростей ремесла – він вмів працювати на токарному, фрезернувальному станках, виконувати зварювальні роботи і все, що потрібно для обробки металу. Згодом він сконструював першу пилораму з приводом від двигуна внутрішнього згорання.

                Освіта та дошкільне виховання в Текегазі(Текові)

 1 вересня 1895 року в селі відкрилась державна школа, яка існувала майже виключно за рахунок грошей, які платило населення за навчання своїх дітей.

         Першими педагогами в державній школі ,в якій було роздільне навчання були – в хлоп’ячій школі – Бийла Сабов(1895-1902),а в дівочій – Ангела Сеновіч(1895-1902).На початку 1900-их років міністр освіти Угорщини Аппоні видав закони, які нанесли надзвичайно великий удар русинським школам,встановивши,що кожен учень, іншої ніж угорської  національності повинен оволодіти угорською мовою настільки,щоб вільно висловлювати свої думки як усно,так і письмово. Закони  Аппоні також передбачали обов'язкове запровадження навчання угорською мовою у школах з неугорською мовою викладання, якщо батьки 20-ти дітей, або 20 учнів виявлять таке бажання.
         Нововведенням було також те, що всі вчителі ставали державними службовцями, підписували клятву вірності і зобов’язання. 

  Внаслідок введення в дію закону 1907 рокуАппоні на Закарпатті були закриті всі чисто руські (русинські) школи,замість 571 руських шкіл в 1874 році в 1907 році залишилося 107 змішаних угорсько-українських шкіл,в 1913-34,в 1915-18 змішаних.Звичайно це торкнулося і Текова.Навчання велося повністю на угорській мові.Після включення Підкарпатської Русі до складу Чехословаччини у багатьох аспектах було здійснено значний прогрес, особливо в галузі освіти і культури. В чехословацький період в селі працювала державна народна школа з руською і угорською мовою навчання .Тобто тут були 3 класи руські і паралельно 2 класи угорські , в яких в 1925 році працювали вчителі Іван Рац та Бейла Сабов.

         Діяла і школа при греко-католицькій церкві,але в 1925 році посада вчителя була вакантною.

         В новому шематизмі учителів Підкарпатської Русі станом на 1 вересня 1935 року є список учителів , які працювали в цій же школі . Це Добра Петро, 1990 р.н., Долинай Юлій, 1912 р.н., Сабова Ганна, 1915 р.н. та Голубан Іван, 1887р.н., який знаходився на тривалому лікуванні. В угорських класах викладали: Неусінгер Олександр, 1845 р.н,Шіко Єлизаветта,1908 р.н. та Міговкова Ганна 1995р.У 1931-1935 роках чеський уряд ввів у краї обов'язкове восьмирічне навчання. А в селі відкриваються нові класи і організовується восьмирічна школа. До речі, школа працювала за навчальними планами, складеними групою досвідчених вчителів і затверджених на учительських конференціях . З року в рік все більше зростала кількість учнів чеської школи. Хто ж у них вчився? А у першу чергу це діти з перших чеських сімей , які приїхали в село, переважно службовці і офіцери армії. По-друге, діти з угорських сімей  охоче переходили на навчання з угорської до чеської школи. Причиною цього було те, що чеська школа мала хорошу матеріальну базу: учні безкоштовно отримувли підручники, зошити, необхідне навчальне приладдя. При школі працювала бібліотека, що допомагала дітям швидше опановувати чеську мову.Як правило чеську школу відвідували діти з єврейських сімей, з майбутніми планами продовжити навчання в гімназіях, або вищих навчальних закладах. В чеських школах велика увага приділялася вихованню учнів. З цією метою часто проводилися позашкільні заходи, в дні свят концерти, спортивні змагання, маївки, в яких активну участь брали батьки і всі односельчани. Державна і греко-католицькі школи були в гіршому матеріальному стані, ніж чеська. Фактично реальну допомогу їм надавали реформатська і греко-католицька церкви. Уроки катехизму (релігієзнавства) в школах вели місцеві священики. Вчителі шкіл у ведення цих уроків не вмішувалися, проте суворо вимагали відвідувати їх. Навіть перевіряли, чи присутні учні на службі в церкві по неділях і в святкові дні. В усіх школах вивчалися такі предмети: катехизм, читання, письмо(граматика),арифметика і історія(дієпис), географія(землеопис), природознавство, креслення, співи, фізична культура, ручна праця. У другій половині 30-х років деякі учні села продовжують навчання в горожанській школі в Королеві та гімназіях Берегова і Хуста.

         У навчальних закладах в чехословацький період знання оцінювалося так: 1-дуже добре, 2-добре, 3-відповідно, 4-менш відповідно, 5-не відповідно.В березні 1939 року почалась окупація Підкарпатської Русі хортіївською Угорщиною. В Текегазі ця подія частиною населення (в основному угорцями) була зустрінута з радістю та сподіваннями. Школа з чеською мовою навчання була закрита, продовжували працювати лише церковно-приходська школа при греко-католицькій церкві та державна семирічна школа. Дітей приймали до школи в семирічному віці і обов'язковим було семирічне навчання. Відчутний слід в шкільному житті Текова залишив Іван Іванович Голубан, який народився в жовтні 1915 році в селі Марадас (Румунія). Закінчив Берегівську гімназію, Львівський учительський інститут (факультет іноземних мов – спеціалізація французька мова).

 З 1946 року працював у Текові. Через рік одружився з дочкою греко-католицького священика, вчителькою початкових класів Йоланою Ференчік.

Іван Іванович більше двох десятиліть працював завучем школи. Хоч він і був учителем іноземної мови, але любив працювати на землі. Він створив при школі пасіку, мед продавали, а виручені кошти витрачали на придбання одягу, взуття, книжок для дітей із малозабезпечених сімей. Заклав шкільні сад і виноградник. Із Москви приїзджали подивитися на шкільну ділянку, фотографували її та учнів за роботою. Везли з собою саджанці дерев, які виростив учитель із своїми вихованцями на шкілці. Саджанці у великій кількості здавали у колгосп.

Але і по своєму предмету він був одним із найкращих у районі. Він прищепив любов до свого предмету своїм учням. Так, 15 його вихованців стали викладачами французької мови. Брати-близнюки Паньки навіть перевершили свого вчителя: один став професором Єреванського інституту, інший- Горлівського. А ще захоплювався футболом. Іван Іванович організував футбольну команду, а за Гудянську грав сам.Україномовна школа знаходилась в приміщенні колишньої державної школи. Але і при таких обставинах вчителі готували учнів, які ставали відомими вченими, викладачами вузів, керівниками. Випускники школи стали її справжньою окрасою. Серед них : Червак Юрій Юрійович – професор УжДУ, доктор фізико-математичних наук, на жаль уже покійний, Панько Михайло Антонович – кандидат філологічних наук, викладач Горлівського педагогічного інституту. Уйфолуші Степан Степанович в 1965 році закінчив Теківську восьмирічку, а через 12 років очолив її, маючи за плечима фізичний факультет УжДУ, інженерні посади на кафедрі напівпровідників цього ж вузу і педагогічну роботу в районі. Під час його директорської роботи випало немало випробувань, які в директорських буднях взагалі не можна собі і уявити. Як уже було сказано вище школа не мала відповідної бази, це підтвердили повені в 1998 і 2001 роках. Другий паводок корпуси школи просто не витримали – вода піднялася на 0,6  м, підмочила фундаменти і стінки із саману – будівлі розсипалися, як карткові будинки. Це трапилося – в березні 2001 року. До кінця навчального року залишилося декілька місяців, а вчитися ніде, більше того постраждалим від повені дітям, вчителям, навіть ніде жити.

         Було прийняте безпрецендентне рішення. Всю школу – учнів, вчителів, обслуговуючий персонал поселили в урочищі ”Теплиця” (тоді там був міжгосподарський піонерський табір)

         Тут було організовано навчальний процес, всіх кормили. У кого було куди йти – на суботу і неділю батьки забирали дітей додому, але більшість залишилися в “Теплиці”. Там же відсвяткували випускний вечір і отримали свідоцтва дев'ятикласника. Тепер вони з теплотою згадують його, як найромантичніший випуск в історії всієї школи. Наступний навчальний рік, теківські учні розпочали в Сасівській школі. Для дітей, що вчилися в 1-3 класах заняття організовували в приміщенні сільськоїбібліотеки.Старших відвозили автобусами в сасівську ЗОШ.З 13 листопада Теківська ЗОШ відкрила своїдвері для школярів.Сільський садочок, як і всі інші об'єкти соцкульт побуту постраждав уже після першого поводку в 1998 році. Але тоді обійшлося досить великим переляком. Прийшлося в екстренному порядку вичищати приміщення від намулу, що товстим шаром покривав всю територію дитсадка та й самі приміщення. Були зіпсовані продукти харчування. Сушили меблі, м'який інвентар. Але оговталися швидко.

         Другий потоп був страшніший. Першим упало приміщення в дворі, яке як не перадоксально було побудоване недавно. Але більш ніж за добу вода підмила і давно побудовану споруду.

         Як і школу прийшлося будувати новий дитсадок. Дитячий садок вийшов на славу. Тепер це один із найкращих дошкільних закладів як в районі, так і в області. Керує цією установою Гелетей Валерія Людвиківна,до 2017 р.-Бобош М.Ю. Проектна потужність садка – 75 місць. Зараз тут є 97 вихованців. Обслуговують їх 21 чоловік. Умови тут такі, що може позаздрити будь-який дитсадок у великому місті. Тут постійно підтримується належний порядок, тепло, затишно, До послуг дітей танцювальний і музичний зал. Подвір’я просторе, благоустроєне, ростуть дерева, декоративні кущі, кожна група має альтанки, обладнано сучасний ігровий майданчик. Одним словом тут є все для того, щоб забезпечити дітям всі можливості для навчання естетичного, художнього, музичного і фізичного розвитку.

         Після наводків і школа, і дитсадок відродилися та так, що стали набагато кращими, сміливо можна назвати їх лідерами освітніх закладів області.

                              Медицина і охорона здоров’я

Про стан охорони здоров’я у Текові в давні часи судити важко, адже документальних даних мало або взагалі не має. Перша згадка, яку вдалося виявити – це протокол єпископа М.Ольшавського по наслідках візиту греко-католицької церкви в 1751 році. Там згадується невтішна інформація: "Хрестителниці ніт, ани баба присяжна." Це значить, що в селі не було баби повитухи. Як народжували жінки, можемо лише здогадуватися. Але якщо виходити з того, що кількість населення зростала, відсутність "сільської баби" не була трагедією. Справа в тому, що мешканців села життя заставляло вживати засоби і методи народної медицини. Кожна доросла людина, в тій чи іншій формі просто змушена була володіти умінням надати першу допомогу, застосовувати прості природні ліки.Під час чехословацької доби був заведений такий порядок, що лікарі з Королева і Чорнотисова періодично приїжджали в село, вели прийом, оглядали хворих, обов’язковим був огляд учнів у школах.Проте достеменно відомо, що в селі першим очолював медичний заклад Поковба Федір. В 1948 році в селі організували колгосп. Мережа ед закладів утримувалася колективними господарствами. Називались вони колгоспний родильний будинок.

       Проіснував він в такій формі до 1963 року. На його базі був утворений фельдшерсько-акушерський пункт. Ще з самого початку медичний заклад в селі розмістили на центральній вулиці (Дружби, 9). Раніше тут жила сім’я Червака Миколи, яка виїхала в Бельгію. Його будинок усуспільнили, а колгосп у ньому облаштував родильний будинок. Очолювали ці заклади Федір Поковба та Василь Корчинський. Після Терезії Червак незмінною акушеркою працювала Юдіта Турда.

              Сталося так, що під час першої повені, в листопаді 1998 року, фельдшерсько-акушерський пункт постраждав, його прийшлося перенести в приміщення бібліотеки в Будинку культури. Бібліотеку тимчасово розмістили в пристосованих окремо розміщених кімнатах.Після паводку 2001 р. очолила заклад уже Амбулаторію сімейної медицини Свищо Наталія М.Невдовзі амбулаторію очолив лікар Роман Вікторович Дубляк, а з 2005 року по теперішній час керує амбулаторією лікар Віктор Михайлович Федькович.

      Тепер в ній працює 6 чоловік медперсоналу, є п’ять кабінетів: терапевта, стоматолога, фельдшерський, процедурний, акушерки. Працює денний стаціонар на 3 ліжка. В 2014 році вони були зайняті протягом 1015 днів, а в 2015 – 1246 ліжко днів.

       В 2013 році в селі народилося 22 дітей, в 2014 – 16, в 2015 – 18 дітей. Показник народжуваності значно нижчий, ніж по району. Відповідно в 2013 році померло 26, 2014 – 31, 2015 – 29 чоловік. В минулому році смертність (11,9) трохи перевищує середньо районний показник (11,46). Правда, щороку спостерігається природне зменшення кількості людей, кількість померлих перевищує кількість народжених. Зокрема, в 2015 році природний спад склав 11 чоловік.

       Заради справедливості потрібно сказати, що показники Текова обчислюються з врахуванням гудянських даних. В Гуді склалася така демографічна ситуація, що жителів дітородного віку в селі стає все менше, а старих людей помирає все більше.

                           Культура. Мистецтво. Спорт.

На прикладі села важко говорити про культуру взагалі. Але як і в цілому в краї розвиток культури наступає після його християнізації. Найбільш виразними пам’ятками культури є пам’ятники архітектури, у нашому випадку – дві церкви, реформатська та греко-католицька, яка в 1949 році відійшла православним. Раніше, також, були дві дерев’яні церкви, зображення яких не збереглося. різних, іноді несумісних, стилів). Споруджена вона у вигляді корабля з однією щоглою (куполом). Маківка церкви виконана в притаманному для Закарпаття стилі і має вигляд гірської смереки, під шпилем прикрашеної бутафорними годинниками.

       Розпис храму виконаний реалістично, в ньому прослідковується гуманістичний дух ренесансу. Іконостас та інтер’єр більше нагадує готико-барокковий стиль, що досить гармонійно поєднується з розписом. Згідно західної традиції в правій частині церкви є казательниця. Малювання в храмі виконане не олійними фарбами, а темперою. Роботи виконував угорський майстер Юлій Адам, про що зберігся його підпис на західній фресці склепіння, зроблений в 1917 році.Аналогічним чином побудована і реформатська церква. правда, згідно канонів реформатської віри церква не розмальована, що надає їй аскетичності, який був притаманний для раннього християнства. Наявність органу сприяло формуванню музичного смаку у вірників. Необхідність вміння читати Святе Письмо стимулювала розвиток освіти в селі. В дорадянський час культура в селі формувалася в церкві та школі. Тут люди пізнавали моральні та етичні правила життя, поведінки в громаді, сім’ї на роботі. Про це читайте в розділах про церкву, освіту та етнокультуру.

       Потрібно сказати, що в повоєнний час культура стала складовою тоталітарного режиму, тому відповідно почала насаджуватися нова ідеологія, яка почала змінювати не тільки політичні орієнтири наших краян, а й світогляд, побут і, навіть, психологію. Це робилося цілеспрямовано, методично. Теківчани, особливо молодь, втягувалися в ту атмосферу культури, яка насаджувалася згори і яка, докорінно, відрізнялася від попередньої. Разом з тим не можна не відмітити, що були й позитивні елементи. Осередками культурного перевиховання стають клуб (пізніше Будинок культури), школа (піонерська і комсомольська організації), колгосп (партійна, комсомольська, профспілкова організації).Насамперед організували клуб. Його розмістили в приміщенні фабрики по виготовленню корзин "Кошардяр". Встановили сцену, екран. Щотижня виступали художня самодіяльність, учні з концертами, демонстрували кінофільми, а головне, що як магніт притягували молодь, та і тих, хто прийшов із фронту, таборів – це танці. Першим завідуючим клубом був Колловш Олександр Калманович.

       Олександр Калманович  був примітною фігурою в культурному житті Виноградівщини. Талановитий режисер-постановник, писав драматичні твори, п’єси на угорській мові. В своїх п’єсах, таких як "Пшениця достигла" ("Megeret a buza tabla"), використовував музичне оформлення своїх творів, пісенне виконання ролей основними героями. Доречно сказати, що слова і музику до своїх віршів писав сам. За це був прийнятий в спілку композиторів України. Пізніше створив самодіяльний театр у Виноградові, який, нарівні із Берегівським, претендував на звання народного. Але лише позиція районного керівництва, яка була в’ялою і, мабуть, не зацікавленою, дозволила вибороти пальму першості берегів чанам, які дотепер розвивають свій народний театр. В селі під його керівництвом було переобладнане приміщення "Кошардяру" під клуб. Тут розпочалася перша гурткова робота – ставили п’єси, розучували танці. Після О.К.Колловша недовгий час клуб очолював Микола Богацький, але в зв’язку з сімейними обставинами в кінці 1950 року виїхав на батьківщину. Його змінив Йосип Юрійович Уйфолуші. Звичайно, через малу зарплату плинність клубних працівників була досить високою, але, в цілому, в Текові був один із кращих клубних закладів.

       Активізував роботу культурної установи Іван Юрійович Іляш, який працював у Текові в 1960-1961 роках. Він вперше організував хор у селі. Особливістю цього співочого колективу було те, що, на відміну від інших сіл, в хорі брали участь не інтелігенція, яку добровільно-примусово залучали до нього, а рядові колгоспники, частина з яких уже була за 50 років. Керував хором Василь Васильович Свереняк. Голова колгоспу "Україна" давав транспорт, щоб довозити з Сасова до Текова людей, які співали в хорі. В 1961 році на районному огляді художньої самодіяльності теківський хор зайняв ІІ призове місце.

       Була ще одна цікавинка в роботі Івана Юрійовича, яка притягувала молодь, особливо хлопців, до клубу. Він організував гурток боксу. Його самого залучив до цього виду спорту під час навчання у Виноградівському політехнікумі, де на високому рівні займалися боксом – тренер Степан Теняк. Під час чотирирічної служби на Балтійському флоті вдосконалював своє вміння вести бої на ринзі. Доречно сказати, що Іван Юрійович і тепер вважає, що завдяки боксу він виробив у собі такі риси – цілеспрямованість, впертість, волю, вміння доводити справу до переможного кінця і трохи нахабності, які йому допомогли в житті, навіть у живопису.

       Так от із боксом зв’язана одна кумедна історія, що сталася в Текові. Тоді в селах Закарпаття гастролював знаменитий силач – Кротон, який чарував публіку своїми силовими номерами. Щоб урізноманітнити свої виступи, залучив до них своїх дітей. Донька лягала на уламки битого скла, а батько ходив по ній, але вона залишалася неушкодженою. А в фіналі він запрошував на сцену самого сильного юнака з села, щоб той по боксував із його 15-ти річним сином. Так, як хлопець володів технікою боксу, всі сільські драчуни завжди були зганьблені і під сміх присутніх покидали сцену, якщо їх не потрібно було виносити.

       Такий сценарій розіграли і в Текові, але Кротон і в найгіршому сні не міг передбачити, що тут серйозно займаються боксом. Боксерські рукавички надів Олександр Олаг. З виду непоказний, перед поєдинком зняв окуляри і віддав друзям, цим самим приспав пильність суперника. Олександр славився технікою і, особливо, дошкульними меткими ударами. Він не залишив ніяких шансів сину Кротона – тепер вже його знесли із сцени.

       Велику роботу у виховній роботі відводили кіно. Спочатку фільми демонструвалися пересувною кіноустановкою, колгосп виділяв підводу з волами, які возили устаткування і фільми в Теково, Гудю, Хижу. Кіномеханіком був Іван Іванович Озоганич. В старому клубі було тісно, правління колгоспу "Україна" знайшло можливість побудувати новий просторий Будинок культури на 450 місць, який урочисто здали в експлуатацію в 1974 році.

       Тривала активна робота сільського будинку культури до кінця 1980 року. Хороший слід в пам’яті сельчан залишив завідуючий клубом Іван Іванович Русинко із сусіднього Сасова, в 1982 році він перейшов працювати в рідне село. Культурний заклад очолила Марта Василівна Горнецкі, яка беззмінно працює 34 роки.

       В Будинку культури систематично демонструвалися кінофільми. Тут, на відміну від пересувної, була встановлена стаціонарна кіноустановка. В денні години демонструвалися фільми для дітей, організовувалися культпоходи учнів із школи. Вхідний квиток коштував 5 копійок. Вечорами був показ кінофільмів для дорослих. Ціна квитка для перегляду документального фільму складала 10 копійок, для художнього – 20 копійок. Беззмінним кіномеханіком довгі роки працював Іван Іванович Озоганич.

       Важкі 90-ті роки кіноустановка ще пережила, але в 2002 році, через неспроможність самоокупності, прийшлося її закрити.

      На щастя, Будинок культури, а з ним і бібліотека збереглися. Доречно сказати, що бібліотека має свою історію. Бібліотеку в селі відкрито в 1946 році і була вона при сільській школі. Фонд бібліотеки, в основному, складався із підручників. Видавав книги спеціально призначений для цього вчитель. Офіційну штатну одиницю бібліотекаря ввели в 1948 році. Першим штатним бібліотекарем в селі була Пребуш Йолана Юріївна, фонд складав 1000 книжок. З 1952 року читачів села обслуговувала протягом двох років Івегеш Єлизавета Михайлівна. Після, до 1961 року сільську книгозбірню очолювала Продан Марія Василівна, В період її роботи бібліотека із школи була перенесена в приміщення колишньої сільської ради, зростав книжковий фонд.

       З 1961 року бібліотеку очолила Дудаш Емма Андріївна. В 1974 році бібліотеку переселили в новозбудований Будинок культури. В штатний розпис ввели ще одну одиницю бібліотекаря, нею стала Кочерган Ганна Михайлівна.

       Працівники установи організували різні масові заходи, виходили в поле до комбайнерів, механізаторів, проводили політінформації для колгоспників. Емма Андріївна очолювала бібліотеку 24 роки. В 1984 році в установу прийшла працювати Форос Віра Іванівна, яка організувала клуб за інтересами "Ліра". В 1991 році штат бібліотеки скорочений до одного працівника, в 1998 році знову в штаті двоє працівників. Після повені в цьому році бібліотеку виселили в два окремі приміщення в Будинку культури, а на її місце розмістили фельдшерсько-акушерський пункт, приміщення якого постраждало від паводку. В 2001 році бібліотеку повертають на колишнє місце, де вона перебуває і зараз. З 1988 року в бібліотеці працює Світлана Миколаївна Параска, яка в 2004 році очолила цей заклад.

       В 2001 році під час весняного паводку вода знищила 25% книжкового фонду. Приходилося сушити книги, підремонтовувати їх.

       Світлана Миколаївна Параска вдихнула нове життя в діяльність бібліотеки. Вона на громадських засадах очолила новий клуб за інтересами "Рукодільниця", в який залучено молодь та учнів. Вони успішно освоюють нові техніки рукоділля: плетіння з бісеру, атласних стрічок, виготовлення різних композицій. Бібліотека стала в селі інформаційним культурно-просвітницьким центром. Зараз вона має 700 читачів, фонд бібліотеки нараховує 10341 примірник, в тому числі 1427 книг на угорській мові. Загалом Теково можна сміливо віднести до села бібліотекарів, адже на сьогоднішній день 12 його уродженців мають фахову освіту бібліотечного працівника.

       Були і є в селі люди творчо обдаровані як в мистецтві так і в літературі. Конкретних відомостей про художників, літераторів продовж попередніх століть немає, тому назвемо сучасників.

       Першим в цьому ряді потрібно назвати Івана Івановича Іляша. Про його творчий шлях детально описано в розділі "Освіта і дошкільне виховання". Творчий доробок художника складають різножанрові пейзажі: "Місто примара", філософсько-абстрактна робота "Ніч на Івана Купала", картини релігійної тематики.

      На одному рівні з ним пишаються теківчани і своїм земляком, батьком художника – Іваном Юрієвичем Іляшем. Хоч він і не має спеціальної освіти, але потяг до малювання завжди перемагав. За своє життя він перепробував різні роботи і завжди повертався до живопису, декоративного оформлення. Він залучив до мистецтва і свого сина Івана, беручи його до розпису церков, яких багато він у своєму житті розмальовував: в М.Копані, Дротинцях, Рокосові, Малому Раковці, Імстичеві, Білках, Буковому, Свободі Берегівського району, Текові, Гуді, Чорнотисові. І тепер, на схилі літ, він щодня малює картини, часто дарує їх внукам, свою квартиру розписав як музей, вдихнув у неї нове життя. Місцевим поетом у селі називають Антона Михайловича Шубу, хоч народився він у сусідньому Сасові, але все свідоме життя прожив у Текові, це село він вважає рідним. Він тривалий час працював в сільській школі вчителем історії та суспільствознавства, заступником директора по навчально-виховній роботі, сільським головою. Та справжнє його покликання – поезія. Хоч тепер він на заслуженому відпочинку, але писати вірші не полишає, жодна видатна подія не проходить повз його увагу. В його віршах є злободенні теми. Так, зараз його хвилює доля недобудованої ІІ черги школи. Це й зрозуміло, адже крім того, що він поет, в душі залишається педагогом. В дуже делікатній формі він звертається до очільників району та області – М.М.Русанюка та Г.Г. Москаля вирішити це болюче питання, яке з 2001 року, незважаючи на обіцянки всіх високо посадовців, не вирішується. Ось як звучить його віршований лист:

          Теківська шкільна будова

          Для навчання є чудова

          Класи світлі і просторі

          Квіти й чистота надворі

                    Ось і п’ятнадцятиріччя

                     Відзначила вже школа

                     Теківська новобудова,

                     А їдальня й нині не готова.

           Різних рангів керівництво

           Обіцяло будівництво

           Добудови завершити,

           Щоб дітей в бар не водити.

                      Йде малеча із навчання

                      В бар села для харчування

                      Стройовим іде походом

                      З небезпечним переходом.

          Неприємне це ходіння

           Батьківське це хвилювання

          За відрив дітей з навчання

           І можливе травмування.

                     Та з’явилася надія,

                     Що здійсниться їхня мрія

                     Харчуватися у школі,

                     У тіснім учнівськім колі.

          І здійснить цю їхню мрію

          (Маємо на це надію)       Музичний талант має молода уродженка Текова Здена Тесличко (Бобош). Закінчила Ужгородське державне музичне училище імені Дезидерія Задора за спеціальністю – фортепіано, потім Донецьку державну музичну академію ім. С Прокоф’єва. Викладає у Виноградівській музичній школі.

       Але крім музичного обдарування, Бог наділив Здену здібностями літератора. Ще навчаючись в Ужгороді, пробує свої сили в поезії. В 2007 році в Ужгороді виходить її перша збірка віршів "Зазеркалье слов" російською мовою. Дивує, як вона відчуває слова, щоб використати їх для передачі думок. Звідки в юначки, яка народилася і жила в селі, де немає навіть натяку на російськомовне середовище, таке володіння цією мовою. Звертає увагу і нестандартна побудова і форма віршів. Дещо схоже на Маяковського, але не те, самобутнє. Здена Тесличко (Бобош) вирушила в світ літератури своїм, не схожим на проторений іншими, шляхом. Не зупинилася на досягнутому, подолала й іншу вершину – вийшла друга збірка її поезії в 2013 році "Без гравітації", в якій вона звернулася до своєї рідної мови – української.

       Поезія молодої поетеси не схожа на традиційні вірші. Насамперед, не можна зразу помітити рими, але вони є всюди, просто більш складні і не такі банальні, як «хвилювання – страждання», але цей прийом (можливо навмисно використаний авторкою) компенсується глибоким змістом, шокуючи ми асоціаціями, вмінням бачити складні речі у простих, на перший погляд, проявах життя. Познайомимо читачів з одним із нових віршів молодої поетеси. Вірш називається «Кома»

     і не слід далі йти – бо сліди снігопадом приречені

     як намочиш у воду – подряпина вже не пече

     і старіють навколо кімнатні предмети і речі

     і просвічують люди як привиди – через плече

     і не варто стояти – бо варті не спиться до півночі

     куди звернеш – туди не дійти до самого кінця

     розболиться подряпина – звідкись почуються півні

     чи то просто світанок настане – як ти обіцяв

     ми відносно вмирання живі але це відносно

     щось важке і не припустиме збиває з ніг

     я – здається – чекаю відповідь ще від осені

     а ти раптом питаєш чи падає вдома сніг

    

     це не сніг – це фенікс певно згорів до попелу

     але я так боюся казати тобі про це

     що крізь сльози брешу що падає

    і цей опіум

    воскресіння змикає востаннє твоє кільце.

    

        Можливо таке своє бачення світу сформувалося під впливом музики, в яку вона закохана, але здається,  що поезія допоможе їй створити щось новаторське і в музичному світі.

       А ще грає вона на  рідкісному музичному інструменті, на якому в Україні грають одиниці – кельтській арфі, яку освоює самостійно. Вона з чоловіком Юрієм Тесличком завжди цікавилися старовинною музикою, недавно створили музичний колектив «Тард» (на валлійській мові (кімерійська, уельська) означає «джерело»). Вони займаються аранжуванням і виконанням старовинних середньовічних, в основному кельтських, мелодій. 

       Примножує славу Текова і її чоловік Юрій Тесличко. Хоч він і народився у Підвиноградові, але справжньої слави домігся, проживаючи в Текові. Викладач музичної школи у Виноградові, але його краще знають як баяніста самобутньої групи "Чаломада", яка стає культовою на Закарпатті. Він також навчив групу колядників і брав у ній участь, яка мала великий успіх за кордоном. Про це детально описано в розділі про церковне життя. Юрій зараз самостійно освоює гру на старовинному інструменті – флейті Пана.

       Було б не справедливим не згадати Юрія Сіль ваші і Антона Габора, музикантів за покликанням душі. Юрій Юрійович Сіль ваші народився в Сасові, але більшу частину свідомого життя прожив у Текові. Від природи музично обдарований, йому легко дається гра на будь яких музикальних інструментах. Він признався, що освоїв усі інструменти, за винятком скрипки. Закінчив Чорнотисівську музичну школу, пізніше педучилище - фаховий вчитель молодших класів. Військову службу проходив у ансамблі пісні і танцю Закавказького військового округу, де досконало освоїв гру на духових інструментах. Після служби грав у відомих на Закарпатті вокально - інструментальних ансамблях «Міраж», а згодом «Плай». І зараз працює музикантом в санаторії «Теплиця».

       Уродженець Текова Антон Габор також музикант від Бога. Після закінчення культосвітнього учили     Після закінчення культосвітнього училища працював в клубних закладах Виноградівської взуттєвої, швейної, меблевої фабрик. Скрізь організовував вокально – інструментальні ансамблі, які були дуже популярними, особливо у молоді. Але найбільшого успіху досяг, граючи у великоком"ятівському «Нарцисі». Зараз із своїм сином Яном створили музичний гурт «Еліта». Виступають на концертах і урочистостях.

       Усім, хто любить природу, добре відома і знана Наталія Павлівна Шкіря. Але не всі знають, що вона народилася і проживає в Текові, бо статті вона підписує як викладач Чернянської,  Підвиноградівської, Буківської шкіл, а зараз – директор Пушкінської дев’ятирічки. Вона природжений журналіст. Головна тематика, яку вона облюбувала – природа, рослинний світ нашого краю. Не менш цікавими виходять у неї історичні нариси про цікавих людей з Текова, Королева, Виноградова , Букового. Засвітилася вона і на телеекранах, була телеведучою краєзнавчої передачі для дітей.

        Пише вірші і Оксана Іванівна Роман (Уйфолуші), колишня вчителька французької мови.  Але видно через свою скромність не опублікувала їх. Зараз, користуючись можливістю, оприлюднимо один із її віршів, присвячений рідному селу:

Т Е К О В О

                      Приходить мені в сни моє село…

                      Не це чуже, а те, з дитинства миле.

                      Дерева там до неба і хатки

                      Всміхаються нам вікнами – очима.

                      Там все відоме: кожен камінець,

                      Калюжа й ямка на моїй дорозі.

                      Моя там вулиця й сусідський журавель

                      Відром віта, не спочива ще в бозі.

                     

                      І там мій дім. До нього я спішу.

                      Там мама, тато, брат – і ми щасливі

                      Там все в майбутньому: і радість й біль утрат.

                      Там все в житті в усіх іще можливе

                                                                                       22 березня 2007

       Можна вважати мистецьким твором "Пісенник" – збірник церковних піснеспівів, який виготовив її дід – Уйфолуші Михайло Васильович (25 січня 1906 року – 4 лютого 1906 року). Потрібно відмітити, що написані ці пісні вручну, але правильніше буде сказати вимальована кожна буква, як колись в монастирях писали церковні книжки. Великі букви виділені червоними і зеленими чорнилами, текст – фіолетовими і синіми. Всього в альбомі 73 сторінки, 47 піснеспівів, в тому числі 8 на угорській мові.

        Роман (Уйфолуші) Оксана Іванівна передала цей пісенник в дар греко-католицькій громаді Текова з нагоди посвячення новозбудованого храму святих апостолів Петра і Павла.  Має село і свої спортивні традиції. Достовірних даних про розвиток фізкультури і спорту в дорадянський період немає. Одне можна сказати, що в давнину люди мусили бути добре розвинутими фізично, бо інакше не витримували б тих навантажень, що потребувала щоденна робота як в рільництві, так і в тваринництві. На фотознімках того часу – теківські чоловіки підтягнуті, широкоплечі із хорошою виправкою, видно, що вони служили у війську. Давати оцінку спортивної форми тодішнім жінкам важче, але однозначно, що вони стрункіші за сучасних дівчат і жінок. Хоч потрібно зауважити, що теперішнє покоління теківчанок має набагато спортивнішу форму, ніж жінки із навколишніх сіл.

                                         Спортивне життя села

       В радянський період наймасовішим видом спорту був футбол. Саме в ньому теківчани досягли найкращих результатів. Фанатом цього виду був учитель Іван Іванович Голубан, який організував першу футбольну команду в Текові. Як це не дивно, але він був учителем французької мови, а не фізвиховання.

       Заслужений тренер УРСР Павло Іванович Прибуш згадує, що любов до футболу йому прищепив не вчитель фізкультури, а Іван Іванович, саме завдяки якому вступив до Кам’янець-Подільського інституту на факультет фізичного виховання.

       В селі футбольний стадіон відкрили в 1961 році. Силами колгоспу "Україна" було збудоване футбольне поле. Розміщався він біля колгоспного двору. Зараз на частині території стадіону побудовано новий дитячий садочок. На відкритті стадіону зіграли матч чемпіонату області з "Хіміком" з Великого Бичкова. Теківська команда називалась "Колгоспник". Юнацька команда впевнено виграла 3:1, а дорослі зіграли внічию 1:1. Напередодні випав дуже великий дощ, поле було важким, що не дало можливість реалізувати технічну майстерність теківчанам.

       Найяскравішим футболістом усіх часів у Текові був Федір Турда. Доречно сказати, що це був надзвичайно розвинений атлет – у всіх видах легкої атлетики йому не було рівних. Для прикладу, у стрибках у висоту долав планку вище свого росту. У футболі він грав розігруючого півзахисника, прекрасно бачив поле, вмів дати перспективний пас. За рахунок феноменального стартового ривка на 5-6 метрах звільнявся від опіки будь якого захисника. Після служби в армії грав у команді майстрів. Після його повернення додому, його хотіли бачити в своєму складі майже всі команди вищого дивізіону області. Він обрав Ільницький "Шахтар". Саме в той час, коли в команді грав Ф. Турдаколектив завжди був у трійці призерів обласного чемпіонату.

       Грали теківчани і у виноградівському "Пластику". Найбільш вагомий слід в ньому залишили брати Ковчії – Євген і Олександр. Останній був у складі зіркової команди, яка двічі вигравала обласний чемпіонат в 1974 і 1976 роках.

       Сільські футболісти грали в першості району, тут вони мали високі результати, завжди були у верхній частині турнірної таблиці. Коли Ф.Турда закінчив кар’єру гравця, взявся тренувати теківський "Колгоспник" і вивів його у другу лігу обласного чемпіонату. Протрималися вони там декілька сезонів підряд.

        Звичайно, футбол гра командна, але видовищності йому надають яскраві особистості. Теківські команди завжди мали в своєму складі самобутніх футболістів. Вболівальники до тепер згадують своїх кумирів: Івана Галушку, Турду Федора (молодшого), Ковчі Чобо, Нодя Олександра, Горнецкого Юрія, Габора Василя, Погоріляка Євгена, Ковчі Золтана, Олага Йосипа, Шубу Івана, Січа Олександра.

       Старші вболівальники з ностальгією згадують про ті часи, адже на теківському стадіоні відбувалися футбольні баталії з командами з усієї області. Як досягнення називають зустріч «Колгоспника» з виноградівським "Авангардом", товариський, але принциповий матч закінчився бойовою нічиєю – 2:2. Ще більшим здобутком вважають гру з таким же рахунком з вилоцьким "Доком" на його полі.

       Добре виступала аматорська волейбольна команда. І тут, також, довгий час яскраво виступав Федір Турда.

       З теперішніх досягнень сільських спортсменів, більшість яких на рахунку школярів, можна згадати І місце по легкій атлетиці в 2013 році серед шкіл-дев" ятирічок. В 2002-2004 роках під керівництвом колишнього футболіста Івана Степановича Галушка шкільна команда підряд три роки виборювала перше місце серед шкіл-дев’ятирічок у районі. В 2016 шкільна футбольна команда виборола чемпіонство також серед цієї групи освітніх закладів. Доречно буде сказати, що є в команді два гравці, які подають надії стати помітними фігурами у великому футболі – Михайло Шуба (7 клас) та Крістіан Турда (6 клас), які, незважаючи на молодий вік, зайняли тверду позицію в основному складі. Надіємося, що малий Крістіан іде по стопах свого легендарного прадіда – Федора Турди.

                                            Видатні діячі села

Юлій Михайлович

(14.04.1900 – 17.06.1944)

       Юлій Уйфолуші народився 14 квітня 1900 року в селі Текегаза в бідній родині. У народній школі провчився лише декілька років, бо через нестатки змушений був ходити у найми та на заробітки. І в чехословацький період безземельним селянам жилося нелегко, тому в 1924 році він опинився, як і численні вихідці з Підкарпатської Русі, на шахті в Франції. Тут вперше став свідком і учасником великого страйку французьких  шахтарів у 1925 році. Робітники спустилися в шахту, проте до роботи не приступили, а також не пропустили в шахту жодного штрейкбрехера (особи, які використовувалися для зриву страйку). Тут він отримав уроки організації боротьби за права робітничого люду.

       Ще в 1925 році повернувся додому, влаштувався на роботу в Севлюш, а згодом повернувся в рідне село і став працювати у місцевому млині. Був прийнятий в ряди комуністичної партії Чехословаччини. У цьому ж році, за його ініціативою та товариша по партії С.І. Попа, була створена сільська організація КПЧ, яка займала активну позицію.

В 30-х роках він займався нелегальним переправленням добровольців, які добиралися в Іспанію на допомогу республіканцям.

       Після окупації Карпатської України угорськими військами, частина підкарпатських комуністів, які залишилися вдома, перейшли на нелегальне становище. Пізніше вони використовувались розвідувальними службами СРСР для збору інформації військового характеру. Не залишився осторонь і Юлій Михайлович. Уже в квітні 1939 року угорські жандарми його арештували і відправили, спочатку, до Мукачева, а потім на хутір Герегсалаш, недалеко від Ніредьгази в Угорщині, де його допитували. За недостатністю доказів у травні 1939 року його випустили, але поставили під поліцейський нагляд.

       Весною 1940 року його знову заарештували, як і багатьох підпільників краю, і відправили на суд в м. Кошіце (Словаччина). Йому приписували організацію підпільних груп у затисянських селах Текові, Сасові, Чорнотисові, Дюлі та інших, поширення підпільних листівок, які він отримував від Ужгородського підпільного комітету. У судовому процесі над патріотами краю він значився під 273-м номером. Але на допитах і в суді він твердив одне: "Нічого не знаю, ні з ким не зустрічався, не бачив ніяких листівок."

       Не маючи підтверджених доказві його "підривної діяльності", суд змушений був відпустити його на волю, правда, з посиленням політичного нагляду.

       Маючи значний підпільний досвід, Юлій Уйфолуші не випадково попав в коло активних помічників розвідгрупи "Закарпатці", яку очолював Ференц Потокі. Він допоміг командиру і його радисту Івану Дякуну організувати місце проживання в Текові та перебратися в Будапешт, забезпечивши йому необхідні документи, одяг і взуття. В подальшому він тримав із Ф.Потокі постійний зв’язок через свого сина Юлія-молодшого, якому це було зручно робити, оскільки останній працював у місті Дьєр за Дунаєм, а в Будапешті робив пересадку на поїзд.

       Слід сказати, що це було смертельно небезпечно, бо при висадці десанту групи "Закарпатці" декілька вантажних парашутів попали в руки угорської жандармерії, згодом вони визначили і склад групи. В кожному селі було вибубнано (бубнярі оголошували всі розпорядження влади), що надання нічлігу, їжі, недонесення про диверсантів карається розстрілом.

       Знаючи про небезпеку, підпільники села продовжували збір розвідданих і їх передачу.

       В кінці березня на початку квітня 1944 року на Севлющині відбулися масові арешти учасників розвідгрупи. Серед арештованих був  і Юлій Уйфолуші та його син Юлій. За зраду "святостефанської корони" батька і сина засудили до страти, яка відбулася 17 червня в Текегазі в присутності жителів села, яких примусово зібрали для їх залякування. В останньому слові він попросив дозволу подивитися свою доньку Маргариту, якій в день розстрілу було 10 днів, але він її так і не побачив.

       Син і батько Уйфолуші посмертно нагороджені медалями "За відвагу". (УІІІ ст. 248-249)

Параска

Антон Юрійович

(22.05.1907 – 17.06.1944)

       Серед активних учасників антифашистського підпілля на Севлющині, зв’язаних з розвід групою Ференца Потокі, був і Антон Параска, який народився 22 травня 1907 року в селі Текегаза в бідній родині. З дитинства пізнав злигодні і поневіряння. Сумлінно допомагав батькові в його власному дрібному господарстві.

       Не зважаючи на те, що в період Чехословаччини життя стало дещо кращим, нестатки і безправ’я простого люду тривали. Комуністична ідеологія з її популізмом і простотою рецептів розв’язання всіх політичних і соціальних проблем мала найбільш привабливу силу для молодого Антона, який прилучився до революційного руху, спочатку підтримуючи партійний осередок КПЧ як активіст, а потім і як дійсний член комуністичної організації села, в якій працював, а потім очолював Юлій Уйфолуші.

       Антон Параска приймав безпосередню участь в організації зборів, мітингів, голодних походів, які проводилися в Текегазі і сусідніх селах. У 30-х роках приєднався до сільської організації Об’єднання трудящого селянства, допомагав добровольцям, які нелегально переходили кордон і через Чехословаччину добиралися в Іспанію воювати проти Франко в інтернаціональних бригадах.

       Після заборони КПЧ в жовтні 1938 року, а потім в Карпатській Україні і після її окупації угорськими військами, він брав участь п підпільній боротьбі. Уже в жовтні 1939 року в угорських архівних документах зафіксована його антифашистська діяльність проти існуючого режиму. Зокрема, в Текегазі він розповсюджував підпільні листівки, які засуджували злочини нової влади проти русинського населення . Коли у 1940 році по краю прокотилися масові арешти антифашистів, Антон Параска попав під поліцейський нагляд.

       З літа 1943 до початку 1944 року діяльність комуністів Затисянщини активізувалася в зв’язку з висадкою на Хустщині радянської розвідгрупи. Від Юлія Уйфолуші Антон Параска дізнався, що незабаром треба буде знайти конспіративну квартиру і надійні документи для прибулих на Севлющину командира і його радиста. Він сприяв цій роботі, щоб вони, згодом, могли перебратися в столицю Угорщини для виконання бойового завдання.

       Антон Параска допомагав десантникам не лише матеріально, але й забезпечував їх найнеобхіднішою військовою та політичною інформацією. Після провалу групи розвідників у Хусті, масові арешти докотилися до Севлющини. 16 квітня 1944 року був заарештований і відправлений в Мараморош - Сигет і Антон Параска. Перенісши жорстокі допити і катування, він був засуджений до страти, яка відбулася 17 червня 1944 року в його рідному селі разом із засудженими односельчанами. (УІІІ ст. 226-227)

Січ

Стефан Михайлович

(11.01.1931 – 07.12.2015)

       Січ Стефан Михайлович народився 11 січня 1931 року в селі Текегазі в сім’ї селянина середнього достатку в дуже побожній родині. Батько мріяв, щоб син-первісток пішов по стопах його старшого брата Карла, який був греко-католицьким священиком. Тому надзвичайно велику увагу приділяв освіті сина. В 1938 році Стефан розпочав навчання в рідному селі в державній карпаторуській школі. Після закінчення п’ятого класу його віддали в Хустську гімназію, влаштувавши в греко-католицький інтернат для хлопців "Алумнеум". Передаючи його під сувору опіку директора цього закладу о. Дмитра Поповича, батько попросив: "Учіть го так, аби з нього був священик!"

       Після зміни влади в нашому краї, середню освіту здобув в 1949 році в Чорнотисові.

       Тоді кращих випускників після двомісячних курсів зразу призначали педагогами початкових класів. Його призначили учителем у Хижу нашого району.

       Але він і надалі продовжував відвідувати церкву у рідному селі, відмовився від вступу в комсомол. Його попередили, що буде звільнений з педагогічної роботи. Незважаючи на це, він не поступився своїми принципами, за що був відсторонений від роботи. Щоб не пропав навчальний рік, за допомогою земляка з Текова Миколи Кекерченя влаштувався вчителем в с. Брустури (тепер Лопухово) Тячівського району.

       Під впливом нових друзів та з розрахунком  полегшити батькам витрати на його утримання, пішов поступати в Ленінградське вище військове училище. Але його російська мова виявилася неприйнятною для цього вузу.

      Вступив у Львівський зооветеринарний інститут, який закінчив в 1955 році. Роботу по отриманій спеціальності розпочав головним зоотехніком Рахівського району, а через чотири роки став заступником головного ветлікаря цього ж району. Одночасно продовжував навчання, заочно, в Московській ветеринарній академії ім. академіка Скрябіна, яку закінчив в 1960 році. В 1976-1990 роках працює головним ветлікарем Хустського м’ясокомбінату.

       Високі посади, яких він домігся в радянський час могли займати лише члени партії-комуністи. Те що їх досяг безпартійний, а ще й віруюча людина, свідчило про його неабиякі професійні і організаторські здібності.

       Ще працюючи в Рахові, Стефан Січ познайомився з о. Миколою Ляховичем, який тоді повернувся з таборів ГУЛАГу. Він допоміг йому здійснити дитячі і юнацькі мрії. Спочатку він прислуговував священику, який таємно проводив Служби Божі, а потім у 1968 році рекомендував Стефана Січа для більш глибокого вивчення богословських наук у підпільну греко-католицьку семінарію (керівники о. Йосиф Головач і доктор теології о. Елемир Ортутай).

       26 серпня 1990 року в селі Доробратово Іршавського району єпископ Іоан Семедій рукоположив на священика Стефана Січа. Першу свою Службу Божу (приміцію) відслужив у селі Білки.

       Після висвячення о. Стефан Січ звільнився з цивільної роботи, починає обслуговувати вірників в селі Ізки та Тюшка  Міжгірського району. Його зусилля були направлені на відродження Греко-католицької церкви, яка з 1949 року перебувала в підпіллі. Його неординарні організаторські здібності помітили в єпархії, направляючи на самі відповідальні ділянки, але він і сам проявляв ініціативу, приклавши багато зусиль в організації греко-католицьких громад і був учасником в проведенні Служб Божих, в більшості просто неба під хрестом, в селах Олешник, Фанчиково, Сасово, Теково, Хижа, Драгово, а в с. Золотарьово проводив богослужіння в храмі почергово з православним священиком.

      30 серпня 1996 року о. Стефана призначають деканом трьох районів: Хустського, Тячівського, Рахівського. В цьому ж році він починає обслуговувати вірників у Буштині і Вишкові. Пізніше – в Тересві, Бедевлі, Біловарцях, Руському Полі, Хижі, Фанчикові, Дротинцях в яких, не без його участі, закладаються наріжні камені під будівництво нових Божих храмів.

       Отця Стефана Бог обдарував різноманітними талантами, в тому числі неабияким організаторським хистом, вмінням блискавично оцінити ситуацію і знайти найкращий спосіб, щоб використати її на користь греко-католицької єпархії. Якби він не став священиком, то з нього був би чудовий кризовий менеджер, або керівник великого масштабу. Дивувало з якою легкістю він сходився з людьми, налаштовуючи їх на свою сторону, і взагалі все, що він робив, виходило у нього природно без напруження. Мав здібність тримати у пам’яті безліч питань і завжди їх вчасно вирішувати.

       З його ініціативи єпархіальне управляння придбало в Хусті будинок колишнього дитсадка із прекрасним парковим господарством, в якому були засновані Катехитичний духовний центр "ПЕТРОС" ім. Теодора Ромжі, Марійську конгрегацію "Відродження" та благодійну організацію "Карітас Мараморош". Він знайшов можливість придбати два будинки в с. Нижній Бистрий, де було організовано оздоровчий табір для християнської молоді. В цьому ж селі було піднято з руїн Успенську церкву, де була перша парафія єпископа Блаженного священомученика Теодора Ромжі.

       На придбаному в Хусті господарстві, під керівництвом о. Стефана побудовано храм св. першомученика і архідиякона Стефана та великомученика Пантелеймона, а в колишньому будинку дитячого садка влаштовано малу семінарію.

       Вселенський архієрей Іван Павло ІІ Папа Римський нагородив Хустську Марійську Конгрегацію іконою Божої Матері "Римська роза". Ця ікона 29 травня 2000 року була доставлена в Хуст отцями-деканами Стефаном Січем та Даниїлом Бендасом і встановлена для почитання в храмі св. Стефана та цілителя Пантелеймона.

       У відповідь на таку нагороду, о. Стефан став ініціатором відправки із Закарпаття у Ватикан різдвяної ялинки. Благородну духовну і творчу діяльність о. Стефана на благо Мукачівської греко-католицької єпархії, розбудові нових храмів можна  б ще вдовго перераховувати, але потрібно нагадати, хоча б три церковні споруди у Виноградові, які зводилися при безпосередній його участі. Це церква Благовіщення Пр. Богородиці по вул. Копанській. До організації греко-католицької громади і до спорудження церкви значною мірою причетні о. Стефан Січ та о. Даниїл Бендас. Церкву побудували на північній околиці Виноградова на ділянці, подарованій Медією Чедрекі  (церкву освячено в 2002 році).

       Каплиця св. євангеліста Луки побудована у мальовничій місцевості Секерце, що належала колись барону Ернесту Кулману. Місце для каплиці придбала благодійна організація "Карітас Мараморош" (засновник о. Січ). Майстри збудували дерев’яну зрубну каплицю, а займалися цією справою отці Стефан Січ та Даниїл Бендас. Згодом знайшовся спадкоємець земельної ділянки в Угорщині, але о. Січ дуже оригінально вирішив проблему – каплицю перенесли на територію будинку перестарілих, де в ній є більша необхідність, та й підніматися в урочище Секерце літнім людям було не під силу, а маєток обміняв на 6 дзвонів, які встановили в Хусті на храмі Святого Стефана і на двох каплицях у Виноградові.

        Каплиця св. Анни встановлена біля входу в санаторій "Теплиця" на ділянці, виділеній директором лікувального закладу Уваровим. Синевірські майстри встановили дерев’яну зрубну церковну споруду. Організували будівництво, як і попередніх двох храмів, отці Січ і Бендас.

       Лише за цей короткий перелік добрих справ о. Стефан Січ заслуговує, щоб увіковічнити його пам’ять в районі, а ще краще в рідному Текові.

       Як уже наголошувалося, о. Стефан міг одночасно займатися багатьма справами. Робив він це невимушено, а саме головне – успішно. Володів талантом підбирати виконавців, які доводили до кінця розпочаті ним справи, вмів завоювати прихильність і, навіть, люди, яких рахували скупими, після спілкування з о. Стефаном, розщедрювалися на значні спонсорські суми.

       О. Січ по характеру був непосидючим, постійно був у русі, ніколи не скаржився на стан здоров’я, в нього завжди були плани, інколи навіть такі, що дивували своєю незвичністю. Він все підмічав, знаходив слабке місце і працював над його усуненням. Спостерігаючи повсюдну нестачу церковної літератури, зайнявся видавничою справою. Так в 1995 році видав з дозволу Мукачівської греко-католицької єпархії "Молитвеник" – ретапринтне відтворення. Підготував і відповідав за випуск требників, псалтирів, пісенників багатотисячними тиражами.

       Віддану душпастирську діяльність о. Стефана Січа неодноразово відмічали єпископ-ординарій Іоанн Семедій , а також владика Мілан. В Хусті йому присвоїли звання  "Почесний громадянин міста".

       9 грудня 2015 року о. Стефан Січ раптово помер, похований на кладовищі в Хусті. (ІХ стор. 24)

Червак

Юрій Юрійович

( 02.02.1935 – 12.03.2006)

       Народився в селі Теково. Після закінчення в 1952 році Чорнотисівської середньої школи служив в Радянській Армії. Служив у танкових військах. Дослужився до сержанта. Брав вимушену участь в придушені виступів в 1956 році в Угорщині. Отримав важке плечове поранення. Півроку лікувався в Львівському військовому госпіталі. Довгий час мав обмеження рухової діяльності лівої руки.

       З 1957 року – студент математичного відділення фізико-математичного факультету УжДУ. Навчання закінчив в 1962 році. Як здібного випускника його залишають в Ужгородському університеті як старшого групи програмістів обчислювального центру цього вищого навчального закладу – де займався розробкою засобів автоматизації програмування. В результаті була створена автоматизована бібліотека програм для обчислювальної машини "Мінськ – 14" і сформульовано принципи побудови транслятора для малих обчислювальних машин. Написав навчальний посібник "Электронная вычислительная машина "Минск – 14" и программирование". (1964)

       Протягом 1968-1972 років навчався в аспірантурі на кафедрі обчислювальної математики. 14 березня 1972 року він захищає дисертацію, за яку отримав наукову ступінь кандидата фізико-математичних наук. 19 листопада 1975 року йому присвоєно вчене звання доцента. З 1976 року – він завідувач кафедри обчислювальної математики. У 1975 році він видав навчальний посібник "Элементы програмирования  на Алголе" а в 1981 році – лекції "Лексикографический поиск задач дискретного програмирования". 21 лютого 1982 року Юрій Червак захищає докторську дисертацію "Методи лексикографічної оптимізації, їх застосування", а в 1983 році йому присвоєно вчене звання професора.

       Найважливіші результати наукових досліджень Ю.Ю. Червака отримані в теорії оптимізації, її застосуванні. Побудовані ним математичні моделі та методи їх аналізу здобули практичне визнання і реалізовані в офіційно створених пакетах прикладних програм ДИСПРО (інститут кібернетики Академії наук УРСР). Ю.Ю. Червак брав участь у виконанні важливих науково-технічних програм СРСР, зокрема у створенні автоматичних та автоматизованих систем управління в кораблебудуванні, у військово-морському флоті, літакобудуванні та освоєнні космосу. Червак Ю.Ю. займався пропагандою знань з інформатики: для вчителів середніх навчальних закладів написав посібник з інформатики (1982), в університеті ім. Шафарика в місті Кошице (Словаччина) читав курс "Дидактика інформатики", читав вибіркові курси з обчислювальної математики і програмування в фізико-математичному класі Ужгородського ліцею – інтернату. У 2002 році він написав монографію "Оптимізація. Непокращуваний вибір."

       Червак Ю.Ю. був членом експертної ради з інформатики і кібернетики Вищої атестаційної комісії України, членом секції Комітету з державних премій України в галузі науки і техніки, співголовою програмного комітету міжнародної школи-семінару "Теорія прийняття рішень", співдиректором наукового семінару "Математичне моделювання в економіці" (м. Ужгород), співголовою Закарпатської регіональної організації Всеукраїнської асоціації з екологічної кібернетики, членом програмних комітетів, міжнародних конференцій "Прогнозування та прийняття рішень в умовах невизначеності" (Україна) і "Комп’ютерне моделювання" (Словаччина). Ним було опубліковано понад 70 наукових робіт. Помер 12 березня 2003 року, похований в Текові.

Прибуш

Павло Іванович

15. 12. 1937

       Народився в Текові. Батько - Прибуш Іван, член підпільної групи, заарештований в квітні 1944 року, засуджений до каторжних робіт, загинув на території Німеччини. З семи років виховувався без батька. Закінчив Чорнотисівську середню школу. З вересня 1956 року до жовтня 1959 року служив у Радянській Армії. Два роки працював на Виноградівській взуттєвій фабриці (01.03.196 – 29.08.1962) робітником 3 розряду в пошив очному цеху.

       З 1-го вересня 1962 року вчиться в Кам’янець – Подільському державному педінституті, по спеціальності "Фізичне виховання", після закінчення якого працював вчителем фізичного виховання в Хотинському районі Чернівецької області. Потім тут же тренер з ручного м’яча, а з 15.08.1967 року – тренер з футболу. В минулому – сам непоганий футболіст , грав на позиції лівого нападника. З цього часу все своє життя зв’язав із улюбленою грою в Україні – футболом.

       В 1986 році повертається в рідні краї. Спочатку працює вчителем фізичного виховання Чорнотисівської середньої школи, а з 29.08.1988 року – тренером Виноградівської дитячої юнацької спортивної школи. На цій скромній посаді готував кадри для цієї популярної гри аж до виходу на пенсію в січні 2010 року.

       Потрібно зауважити, що тренер по футболу оцінювався за двома критеріями. Перший – це досягнення молодих вихованців його групи серед спортсменів своєї вікової категорії. Спортивні школи проводять між собою міжрайонні та обласні турніри. Команди, які готував Павло Іванович, завжди відрізнялися вмінням вести колективну гру, були надійними в захисті. Тому часто ставали призерами. Тренери – колеги відмічали скромний характер Павла Івановича, його надзвичайну працездатність. Він не ставив за мету будь-якими засобами ліпити чемпіонів. Навпаки, всі підкреслюють його терпеливість у роботі з дітьми, він міг довготривало шліфувати навики технічної майстерності і елементи взаємодії у командній грі. Ніколи не форсував ні фізичної, ні тактичної підготовки. За це його любили і поважали діти і батьки та й більшість колег.

      Другий критерій, по якому оцінювали роботу тренера, це підготовка футболістів для команд обласної першості, майстрів. Прибуш Павло Іванович був першим тренером самого зіркового футболіста Виноградівщини – Василя Раца. Талановитого юнака запримітили селекціонери і забрали в спецшколу – інтернат. Павло Іванович підготував цілу плеяду гравців виноградівських команд "Пластик" та "Керамік".

       Постановою колегії Комітету по фізичній культурі та спорту при Раді Міністрів УРСР №41 від 7 липня 1987 року Прибушу Павлу Івановичу присвоєно звання "Заслужений тренер УРСР". Але й після цього він не загордився, продовжував наполегливо працювати, готуючи все нові і нові кадри футболістів.

       Останніми роками Павло Іванович важко хворіє, але з притаманною йому методичністю бореться з важкими недугами. Щодня день починає з фіззарядки, багато рухається, порається на присадибній ділянці, закладає нові плодові дерева в саду, вирощує домашню птицю. Міцного йому здоров’я і довгих років життя!

       Незаслужено забули теківчани свого видатного земляка Дєрдя Буковського. Він народився у Текегазі 15 лютого 1863 року, вчитель, лікар. Перший фаховий спеціаліст по знезараженню в Угорщині. В 1885 році отримав диплом вчителя середньої школи по спеціальності "Математика - фізика". Два роки на лікарському факультеті проводив вивчення бактеорології. Столична (Будапештська) рада відрядила його для вивчення знезаражувальних закладів. Після повернення додому, заснував першу в Угорщині знезаражувальну установу і 1 вересня 1896 року очолив її. Помер у Будапешті 25 червня 1930 року.

                        Участь жителів села в управлінні громадою

       З тих пір, як існує село, ним потрібно було управляти. З давніх-давен воно було власністю феодала. Щоб полегшити керівництво в кожному селі, він особисто назначав бірова (старосту), через якого передавав всі вказівки, збирав податки, підлеглих на різноманітні роботи. Староста окремої зарплати за виконання своїх функцій не отримував, зате був звільнений від сплати податків, навіть і після закінчення виконання ним своїх функцій. Так було до 1774 року, коли було проведено урбаріальну реформу Марії Терезії. Починаючи з цього часу староста обирався щороку. Як правило, це були хороші господарі, які показували приклад в господарюванні, побуті, жили згідно приписів релігії. З часом, до громадської роботи залучалася все більша кількість людей, часто обраних жителями села. Крім старости обиралися і такі посади: мезивбіров, людина, яка вирішувала всі спірні питання, які виникали під час користування землею; ердивбіров – авторитетна людина із жителів села, яка регулювала суперечки по лісу.

       Історія не залишила нам всіх прізвищ ще й тому, що Теково було нотаріальним центром і мало свого нотаря, якого з 1867 року призначав міністр внутрішніх справ Угорщини. Це були представники державної адміністрації, їх повноваження розповсюджувалися також на Гудю і Сасово. Їх права і статус не були змінені і після розпаду Австро-Угорщини, і збережені в Чехословаччині. Вони були досить широкими – від завірення і видачі документів до прямої участі в адміністративному управлінні в якості представника влади на місці. Зараз трохи важко сучасній людині усвідомити роль і значення цієї посади, бо не існує її аналогів.

       Не зважаючи на це, старости, також, мали певний обсяг громадських робіт і завжди відстоювали інтереси села.Коли в Угорщині стався комуністичний переворот в 1919 році на місцях, в Текові також створили раду. До неї таємним голосуванням обирали одного із 100 чоловік. Виборчого права позбавлялися ті, хто використовував найману працю або жив з нетрудових доходів, церковнослужителі, торговці, політичні та кримінальні злочинці.

       Очолив раду в селі заможний газда Бийла Ковчі, герой Першої світової війни. Йому люди довірили владу в селі навіть при тому, що у нього були наймити. Але як розповідає його син Ковчі Ернив, у важкі часи, коли жили впроголодь, у його батька було золоте правило – спочатку накормити слуг, а що залишиться, поїсти членам сім’ї. За дотримання справедливих принципів його поважали і обрали головою Директорії – виконавчого комітету ради. За своє недовге керівництво постраждав – румуни застосували свій метод виховання – 25 канчуків.

       Під час чехословацької доби старосту села знову обирали, а в період гортіївської Угорщини – призначали. Ним став Ковчі Кароль. Нотарем села був Ласло Ігнатко.

       Бірова села призначали із селян "бездоганної поведінки". Приміщення, в якому розташовувався сільський уряд –називалося "сільський будинок", розташований в центрі села, (тепер це вул. Дружби,180), вимурований з каменю, має 7 кімнат. В довоєнні часи тут розміщався староста, нотаріат, частину приміщення займала "локтоня" (жандармський відділок).

       Головним інформатором у селі, який доносив необхідні розпорядження властей, був бубняр.  Він ставав на визначених місцях, бив у бубон (барабан) збираючи навколо себе гурт слухачів, потім повідомляв їм останні накази і новини. Після цього всі накази старости ставали законом і були обов’язковими до виконання. Вівся облік оголошеної інформації в спеціальному журналі. Він розписувався про те, які відомості, новини довів до слухачів. Останніми бубнярами у селі були Степан Поп та Михайло Фозекош. В селі, невідомо чому, бубняра називали чеканьошом.

        Зразу після визволення села утворили орган місцевого самоврядування – народний комітет. Виникнення його тільки в деякій мірі було справою народної ініціативи, бо перші народні комітети не стільки обирались, скільки призначались командирами військових частин, які оволоділи тим чи іншим населеним пунктом. Першим обраним головою 7 грудня 1944 року став Василь Червак. Потім виявилося, що комітет потрібно реорганізувати. Можливо це було зв’язано з тим, що голова був неграмотним. так із народного комітету було виведено 4 члени. 11 грудня 1944 року кінцевий склад народного комітету виглядав так: Михайло Гевкан – голова, Федір Тегза – заступник, члени – Василь Величко, Антоній  Пребуш, Антоній Рац, Євген Ач, Василь Диміцкі, Карло Воленскі, Юрій Фанта, Іван Суч, Федір Фанта, Карло Козмович, Андрій Гангур, Андрій Тарнай,  Карло Тарнай.

       У своїй практичній діяльності народний комітет опирався на підтримку населення села, на захист Червоної Армії та діяв поряд з органами військової комендатури та цивільних органів чехословацького уряду, так як Севлюшський округ входив у підпорядкування чехословацької адміністрації. Але реальна влада була в руках Червоної Армії та місцевих народних комітетів.

        Це був дуже насичений період. Заходи здійснені народним комітетом у Текові з листопада 1944 до кінця 1945 року, були періодом народної демократії в якій змішалися колишня буржуазна система з новими радянськими методами, які почали домінувати. Комітет вирішував питання, які визначались самим життям. До числа найважливіших перетворень того часу можна віднести: проведення земельної реформи на користь безземельного та малоземельного селянства, налагодження системи освіти, початок ліквідації безробіття. Але поряд з тим вимоги ставали щодня жорсткішими. Засідання комітету відбувалося щодня вечорами, адже потрібно було вдень працювати, а циркуляри йшли з Севлюша щодня часто з погрозливим змістом. Так, щотижня потрібно було виділяти жителів села на ремонт доріг, мостів, з своїм тяглом, виконати терміновий набір на курси по вивченню знешкодження мін, зібрати податки, цікаво, що в селі було 9 велосипедів, які потрібно було оподаткувати по 10 пенге кожний.

       Незважаючи на те, що в Закарпатській Україні велася широкомасштабна робота по її приєднанню до Радянського Союзу, велика частина населення і, навіть, бойові офіцери і бійці Червоної армії були переконані, що Підкарпатська Русь увійде до складу Чехословаччини згідно попередніх радянсько-чехословацьких домовленостей. На користь цього говорив і такий аргумент: радянські воїни і офіцери, що дислокувалися в краї, грошове забезпечення отримували в чехословацьких кронах. Населення віддавало перевагу, по інерції, пенге.  До речі, в населення до середини 1945 року радянські рублі абсолютно не користувалися ні довірою, ні попитом. Податки збирали в пенге. Цінники в магазинах були паралельно в пенге і кронах. Так, наприклад,  в Текові можна було купити кілограм цукру за 13 пенге або 29 крон, господарське мило (400грам) – 6,34 пенге або 14 крон, 1кг оселедців – 15 пенге або 33 крони.

       Склалося так, що теківські жителі не мали поблизу села свого лісу.  Але більшість із них володіла лісом у Великій Тарні ( яка в той час відійшла Румунії). Народний комітет видавав спеціальні сертифікати, що дозволяли вивозити вказану кількість лісу з території Румунії і був, одночасно, пропуском для прикордонної варти. Так забезпечувались дровами на зиму. Але така поблажливість закінчилася 2 лютого 1946 року, коли край було приєднано до СРСР – кордон надійно замкнули.

       Не менш дивним є те, що Закарпатська Україна була ще самостійною державою, а народний комітет заставляли продавати радянську пресу. Так, 14 вересня 1945 року в село надіслали 266 примірників "Радянської України" по 0,5 пенге за екземпляр, 142 "Правди України" по 0,5 пенге, 80 "Зірки" по 0,25 пенге, 14 "Сталінського племені" по 0,8 пенге та 30 "Молоді України" по 0,5 пенге, всього на 231 пенге. У випадку нерозповсюдження газет, недоотримана сума утримувалася з зарплати голови комітету.

       Доручення були самі різноманітні і всі термінові: наприклад, за день потрібно було скласти перелік нанесеної шкоди німецько-угорськими військами у селі. Як виявилося, найбільше втрат завдали реквізиції фуражу під час їхнього відступу та ударні хвилі під час знищення всіх мостів на Тисі і містків у селі. Так, будинки, які були найближче до містків постраждали найбільше. Зокрема, на хаті Антона Сеппі, №230 знесло етерніт, побило 15кв.м віконного скла, з хліва знесло 250 черепиць

     знищено один вулик. В його сусіда через декілька хат Михайла Дудаша, №220 поламалося 50 черепиць, а от у Марії Демчик хата стала аварійною. Ударна хвиля дійшла, навіть, до греко-католицької церкви, яка знаходиться на солідній відстані від епіцентру вибуху – пошкоджено 4кв.м скла. У старшого Івана Панька, №37 вирубали сливовий сад (300 дерев). Від Василя Добрая, №144 вирубали 20 слив, забрали одного коня з упряжжю, 10ц сіна. Вози і коней забрали у Єнива Гала, №185, Михайла Турди, №34, Альберта Гала, №186, Людвика Пенцкофера, №217 та багатьох інших.

       Ось таким насиченим було життя народного комітету. З установленням радянської влади народні комітети трансформувалися в сільські ради. Очолювали тоді її Павло Дудаш, Василь Панько, Йосип Шішола. Це був надзвичайно важкий період, адже розпочалася колективізація, боротьба з куркулями, різними ворогами. Людина тоді не вартувала нічого. Тим більше, що працювали тоді голови під керівництвом партійних органів, які надсилали мудрі директиви, а всю повноту відповідальності на місцях несли голови колгоспу та сільради. Останній, як правило, перебував на посаді два роки, однак, дуже часто його знімали без будь-яких пояснень.

       Наступними очільниками села були: Антон Михайлович Шуба, Петро Петрович Пішта. Їм прийшлося пережити боротьбу з релігією (закривати церкву), приватновласницькими тенденціями, пережити занепад колгоспного виробництва.

       В роки незалежності України сільські голови позбулися опіки партійного апарату, але важким випробуванням для них стали розливи Тиси. В цей час на чолі села стояла чи не єдина жінка з усіх попередніх голів – Маргарета Іванівна Попович.

       Під час радянської епохи сільська рада розташовувалася в тому ж приміщенні, що й раніше. Правда, там не було вже силовиків, але знайшли місце для пошти та до 1974 року бібліотеки. Перша повінь в 1998 році затопила приміщення – вода стояла вище стільців, було втрачено багато документів, прийшлося боротися з намулом, сушити приміщення, меблі. Не менше шкоди наніс другий паводок в 2001 році, коли рівень води був вищим на 20-25см і тримався більше доби. Після тог, незважаючи на те, що кам’яна будова залишилася цілою, було вирішено орендувати другий поверх сільського універмагу. Згодом його викупили в райспоживспілки. Зараз працівники сільради працюють в нормальних цивілізованих умовах.

       Наступним сільським головою був Олександр Адальбертович Коложварі, який з цієї посади вийшов на пенсію. До кінця каденції виконував обов’язки голови Микола Антонович Пенцкофер, який на чергових виборах був обраний очільником села. Жителі села обрали також 14 депутатів. Склався непоганий колектив, з яким сільський голова взявся вирішувати всі назрілі проблеми.

       Але при минулому голові сільради частина активістів села зіткнулася з проблемами. Вони самі обирали свою владу в особі сільського голови, депутатів ради, раптом ставали заручниками їхніх рішень, а самі демократично обрані органи не могли (а може й не хотіли) пояснити своїм виборцям мотивацію своїх дій. Тому виникла необхідність розширити участь громади у формуванні та реалізації місцевої політики.

       Ще в далекому 1997 році Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" було закріплено право членів територіальної громади на участь у вирішені місцевих питань та визначили механізми такої участі: загальні збори громадян, місцеві ініціативи та громадські слухання. Це непогані системи, але актив села вирішив не прив’язуватися до них, вважали, що вони вводяться зверху і виступили з своїм почином, створивши громадську організацію "Спільна громада" для колективного вирішення проблем Текова та покращення свого місця проживання. Вона зареєстрована 6 квітня 2015 року в  Реєстрі суб’єктів Міністерства юстиції.   ГоловоюГО " Спільна громада"  обраний Жупан С.М.,заступником -Бобош В.М.        

  Діє в селі з 1991 року ще одна громадське об’єднання  – первинна сільська організація КМКС (ЗУМ) Закарпатського угорського культурного товариства. На установчих зборах культурного товариства головою було обрано Гейруша Гаврила. Метою діяльності було і є збереження традицій і вивчення замовчуваних фактів з історії угорців у селі. . Організує товариство і святкування національних свят Угорщини, а також відзначення Дня матері серед угорської частини населення села.

       Згодом первинну організацію очолив Олександр Турда, а з 1996 року – Ернест Войтехович Ковчі.з2018 р.Лидко Діана Едмундівна По ініціативі товариства на сільському кладовищі встановлена стіна з вмурованою мармуровою дошкою, на якій викарбувані прізвища 19 жертв-угорців, які загинули в таборах ГУЛАГу.

       Як складається життя теківчан в сучасний період? Потрібно сказати, що жителі села в усі часи під різним пануванням були самодостатніми господарями, тобто завжди виживали за рахунок роботи на своїй,  або, в крайньому випадку, орендованій землі. Жилося по різному, але село зростало, розширювалося, красивішало, добробут людей поліпшувався.

       Сьогодні можна сказати, що замість того щоб захистити селянина держава добиває його. Чиновники щодня розповідають як влада "турбується" про вітчизняного виробника, хизується підвищенням пенсій і зарплат на кілька гривень. а насправді – так погано, як зараз, теківчани, як і всі українці, не жили ніколи від часу здобуття незалежності. Низькі закупівельні ціни на м’ясо, молоко, зерно відбивають мотивацію займатися відгодівлею худоби, вирощуванням зернових. Наприклад, неконтрольовані владою оптовики встановили закупівельну ціну на молоко вдвічі дешевшу за пляшку води, отримуючи надприбутки з мовчазної згоди уряду. А в магазині пляшка розведеного молока коштує 15 грн. Необгрунтовані підвищення цін на енергоносії, шалена інфляція, обезцінена гривня при заморожених заробітних платах і пенсіях ускладнили життя усіх українців.

      Тому теківчани не живуть, а виживають. Одні влаштовуються на підсобні роботи, інших годує земля, більше 200-т чоловік виїжджають на заробітки за межі області, понад 100 – за кордон. Прикро, але уродженці села, особливо освічена молодь, покидає не тільки село, але й Україну. Вони знайшли своє місце в таких країнах як Словаччина, Австрія, Австралія в яких забезпечують собі гідне життя. Так, навіть більше – допомагають родинам у Текові, вносять солідні кошти на будівництво церкви, благоустрій села.

       Традиційно склалося так, що основним постачальником робочої сили на меблевій фабриці були теківські жителі. Багато сельчан працювали, також, на Виноградівських швейній та взуттєвій фабриках, на залізниці. Тепер, коли меблева фабрика не функціонує, довозять людей у Виноградово на «Нові Текс», «Гроно Текс», «Мода Продакшн», особливо ціняться швеї. На жаль, зарплата, яку отримують люди на вказаних та інших підприємствах, не забезпечує гідного життя. Тому використовується кожний клаптик землі для ведення особистого селянського господарства. Радує, що значна частина власників земельних паїв не впадають у відчай від нововведень уряду, а шукають нові можливості використання землі з як найбільшою вигодою для себе. Останніми роками спостерігається стабільна тенденція закладки нових садів та збільшення площ під вирощування ранніх сортів полуниці за новітніми технологіями. Крім Гейруш Степана великі яблуневі, сливові, грушеві сади заклали: Федір Нодь, Володимир Чейпеш, а Антон Габор та Ернест Олаг висадили, в основному, персики. Ольга Клюса та Василь Козак мають по 2 та більше гектарів виноградників.

       Це приємно ще й тому, що Теково ще в ХІХ столітті славилося своїми садами, особливо горіхами. Ще в 1847 році відомий угорський краєзнавець Фийнєш Елек писав: «… в Текові настільки великі врожаї горіхів, що галицькі євреї рахують вигідним бізнес ними, незважаючи на великі транспортні витрати.» Історія повторюється, але на більш високому рівні розвитку. Все це дає підставу для оптимізму і впевненості, що, як і в давні часи, так і тепер, і в майбутньому теківчани подолають усі труднощі і перешкоди і забезпечать собі гідне життя.

      І, насамкінець, декілька цікавих фактів з новітньої історії Текова:

 - найстарішою жінкою на даний час в селі є Гелена Томаш (дівоче прізвище Кекерчені), яка народилася в червні 1917 року, а самим старшим чоловіком є молодший від неї на 8 років Ковчі Арпад;

  - в селі проживає 1568 мешканців, жінок на 49 осіб більше ніж чоловіків. Немає євреїв та ромів;

 - найпоширеніші прізвища: Гейруш, Уйфолуші, Кекерчень, Панько, Ковчі, Січ, Олаг, Параска;

 - найбільші повені в селі були в 1918, 1928, 1971, 1998, 2001 роках;

 - найбільший снігопад в 2000-му році;

 - перший телевізор в селі появився в 1967 році, його власником була школа нагороджена ним за участь в конкурсі «Краща шкільна ділянка»;

 - першою власницею щасливого лотерейного  квитка була Галай Евеліна, на який випав виграш автомобіль»Москвич 412»;

 - першим власником автомобіля в селі був комірник колгоспного млина Павло Громовчук, мав старий «Запорожець»;

 - перші електричні лампочки в селі засвітилися 5 грудня 1959 року;

 - природний газ сельчани отримали 13 листопада 2001 року;

 - першим користувачем зв’язку «Інтернету» була реформатська церква – 27 грудня 2008 року;

 - найбільше дітей – 6 -  зараз має сім’я Пелехач Марії Іванівни;

 - Теково єдине село в районі, на території якого прокладено міжнародний газопровід в Румунію та діє газовимірювальна станція.

 Використано матеріали книги І.Біланчука "Теково.Село на берегах Тиси"

                      ТЕКОВО.Село на берегах Тиси.

     22 грудня 2017р. відбулася презентація книги Івана Біланчука “Теково. Село на берегах Тиси”, письменника, знаного своїми історичними нарисами про населені пункти Виноградівського району. Книга вийшла в світ за фінансової підтримки братів Михайла, Степана та Павла Жупан, які й були ідейними натхненниками створення такого самобутнього видання про наше а презентацію книги були запрошені місцеві жителі, які долучилися до підготовки матеріалів про Теково, авторитетні особи села, священники різних конфесій села Теково, також подію не оминули увагою обласні та районні депутати, голова Виноградівської районної ради, консул Угорщини.
Книга Івана Біланчука насичена ілюстраціями, світлинами, архівними документами. Крім архівних джерел, автор активно використовує спогади старожилів нашого села. Книга про Теково – це об’ємна праця та дослідження про невелике село на березі Тиси, яке також має свою немалу та багатогранну історію. Як пише автор - майбутнє є лише у того, хто знає і пам’ятає минуле. Історія села Теково Виноградівського району багато в чому типова для більшості населених пунктів верхнього Потисся. Вона розповідає історію села Теково та життя людей різних часів. Через історію одного села, зазначає сам письменник, ми можемо побачити історію нашого краю - з давніх давен і до сьогодні. 
Без перебільшення це історична подія не тільки для нашого села Теково, а й для Виноградівщини. Всі праці Іван Біланчука про Виноградівщину спонукають закарпатських та других істориків заглибитися в дослідження давньої історії нашого краю. Бо, як пише Іван Біланчук - "Мабуть, ніхто не заперечить, що такі високі поняття як “батьківщина”, “національна гідність”, “патріотизм” починаються зі знання рідного краю-своєї "малої батьківщини"

Вдруге презентацію книги Теково.Село на берегах Тиси" було проведено в Виноградівській районній бібліотеці в травні 2018р.

   https://www.youtube.com/watch?v=5JVWccL7xdI

   https://www.youtube.com/watch?v=ICHdNqrghxc

              https://www.youtube.com/watch?v=rIG-bY3qc                    

https://www.youtube.com/watch?v=whhJuVp4TMI

https://www.youtube.com/watch?v=9ZbB5xEUFpA

https://www.youtube.com/watch?v=H7qAxzx6B3Y