Бібліотека -філія с.Теково пропонує ознайомитись з онлайн-досьє" Василь Стус-полум'яний син України",присв'ячене Дню пам'яті величної людини України.

Блажен, хто тратити уміє,
коли заходить час утрат,
аби лишалася надія
і виростала востократ,
що білий світ – він завжди білий
і завжди добрий – білий світ.
Хай ти у ньому – син несмілий,
кого пройняв циганський піт,
а все ж буття твоє – у леті,
і в ньому – порятунок твій.
Вся суть твоя – лише в поеті,
а решта – тільки перегній,
що живить корінь. Золотіє
над осінь яблуневий сад.
Блажен, хто тратити уміє,
коли заходить час утрат.

4 вересня - день пам’яті Василя Стуса (06.01.1938-04.09.1985), українського поета, перекладача, літературознавця і правозахисника.

Поет високого страждання, який умів прозирнути аж поза смерть. Своїм безкомпромісним життям, високою поезією і офірною смертю він відкупив честь і славу нашої післявоєнної літератури...

1938 народився Василь Стус, поет, літературознавець, перекладач, публіцист, правозахисник, один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. 1959 закінчив історико-філологічний факультет Донецького педагогічного інституту за спеціальністю "Українська мова та література". Перша публікація в пресі – 1959 в "Літературній газеті". 1959–1961 служив у війську. 1961–1963 викладав українську мову та літературу в середній школі № 23 м. Горлівка. З 1962 член Клубу молодих літераторів "Обрій". З 26 березня по 26 жовтня 1963 – літературний редактор газети "Социалистический Донбасс", яка тоді почала виходити й українською мовою. 1 листопада 1963 вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР за спеціальністю "Теорія літератури", переїхав до Києва. З’явилися перші журнальні публікації віршів (у журналах "Дніпро", "Прапор" (нині "Березіль"), "Зміна"), критичні нариси про творчість молодих поетів ("На поетичному турнірі", 1964; "Най будем щирі", 1965). 20 вересня 1965 був відрахований з аспірантури через вияв громадянської позиції. Працював у будівельній бригаді, згодом – кочегаром в Українському НДІ садівництва. З 14 січня – молодший, а з квітня до 1 червня 1966 – старший науковий співробітник ЦДІА УРСР в Києві. 1966–1972 працював старшим інженером відділу технічної інформації проектно-конструкторського бюро міністерства промисловості будівельних матеріалів УРСР у Києві, старшим інженером проектно-технологічного об’єднання. Працював як критик, перекладач, літературознавець: статті про творчість Б. Брехта, Г. Бьолля, розвідка про поезію В. Свідзінського "Зникоме розцвітання особистості", фундаментальна праця про П. Тичину "Феномен доби". Після участі в акціях протесту твори Стуса перестали друкувати, перша збірка поезій "Зимові дерева" була знята з плану видавництва "Молодь", вийшла друком за кордоном у видавництві "Література і мистецтво" (Брюссель, 1970). Залишилися в рукописах також два великі прозові твори – "Поездка в Счастьевск" (рос. мовою) та "Щоденник Петра Шкоди". Друком вийшли лише кілька поетичних перекладів з Й.-В. Гете та Гарсія Лорки під псевдонімом "Василь Петрик". 12 січня 1972 заарештований разом з іншими українськими літераторами-правозахисниками: І. Світличним, Є. Сверстюком, Ігорем та Іриною Калинцями та ін. 7 вересня 1972 Стуса засуджено до 5-ти років ув’язнення та 3-х років заслання. 1972–1977 відбував покарання в таборах у Мордовії. Від 1977 – на засланні в селищі ім. Матросова Магаданської області. Виступив із заявою "Я обвинувачую" (1975), уперше зрікся радянського громадянства. На засланні продовжував поетичну творчість, у травні–червні 1976 у Стуса вилучено переклади з Й.-В. Гете, Р.-М. Рільке, Р. Кіплінга, Ш. Бодлера та ін., понад 600 власних поезій, які були знищені. Частина поезій була видана в еміграційних часописах. 1977 у видавництві "Сучасність" вийшла збірка "Свіча в свічаді". 1978 Стуса прийнято до PEN-клубу. У серпні 1979 повернувся до Києва. На початку жовтня 1979 вступив до Української Гельсінської групи. З 7 жовтня 1979 за Стусом встановлено адміністративний нагляд. 14 травня 1980 заарештований вдруге. Наприкінці вересня 1980 Стуса засуджено до 10-ти років ув’язнення та 5-ти років заслання. 19 жовтня 1980 з листом на захист Стуса до учасників Мадридської наради для перевірки виконання Гельсінських угод звернувся академік А. Сахаров. З листопада 1980 відбував покарання в таборі особливого режиму ВС-389/36 с. Кучино Чусовського р-ну Пермської області РРФСР. Навесні 1981 востаннє бачився з рідними. 1982–1983 – рік камери-одиночки. У ніч з 3 на 4 вересня 1985 Стус помер у карцері.4 вересня 1985-го український поет і правозахисник 47-річний Василь Стус загинув у карцері «учреждения ВС-389/36» в селі Кучино Пермської області в Росії . Ця «установа» скоро стала відомою в світі як «табір смерти», бо 8 її в'язнів загинули, у тому числі члени Української Гельсінкської групи...

Перед тим полів'язень Василь Стус оголосив голодування. Про його смерть не казали іншим в'язням, які допитувались про його стан. Брехали, що відправили до лікарні...

Це було вже 2-е ув'язнення. Перше відбував у 1972-1979-х у таборах у Мордовії та примусових роботах на золотих копальнях у Магаданській області. "Сенс репресій, вчинених наді мною, подвійний. Перший сенс – розправитися з людиною, яка уже 15 років несхибно стоїть на обороні скривджених. Другий сенс - конфіскувати весь мій літературний набуток", - зазначав він у заяві 8 жовтня 1980-го до голови суду, який тоді виніс вирок, - 10 років примусових робіт і 5 років заслання.

26 серпня 1985-го його посадили до карцеру - "за порушення режиму". Вигадали, що він кричав уночі та заважав іншим в'язням. Коли попросив ознайомитись із протоколом порушення, відмовили. Пояснили, що він проти радянської влади і завжди чимось незадоволений.

"4 числа в коридорі та кімнаті чергового стояла мертва тиша. Як у труні. Після десятої ранку там завжди жінка приходила і приймала готову продукцію. До неї сходилася охорона, постійно грають у доміно, жартують, кричать і сміються. П'ятого - теж тиша. Ми на них дивимося пильно, питаємо за Стуса. Вони не зізнаються. Але я кроки його в камері постійно чув, а це нема. Якось так мені стало шкода-шкода. Я рідко не стримував сльозу, але тоді заплакав. Нас зменшилося. І зменшилося на таку чудову людину. Якось шукаємо розумом ще заперечення, а душа каже: його нема. Десь аж 12 числа я одержав телеграму, що його дійсно немає вже", - згадував політв'язень Левко Лук'яненко.
Офіційна версія смерті - зупинка серця. Політв'язень Василь Овсієнко вважає, що Василь Стус загинув від удару карцерними нарами. Поховали його наступного дня на табірному цвинтарі...

Існує кілька версій загибелі українського поета і правозахисника. Серце, самогубство чи вбивство? Цілком можливо, що смерть настала від серцевого нападу. Зважмо, що Стус тримав голодівку в холодному карцері, маючи на собі лише штани, куртку, труси, майку, шкарпетки та капці. Постіль не видається. Маєш хіба капці під голову. Температура тоді вдень навряд чи сягала +4 градуси. Сонце в той карцер не заглядає. Вранці в своїх камерах політв'язні бачили лід на шибках. А Стус же не мав чим укритися. І енергії, щоб зігрітися, не мав... Левко Лук’яненко, який сидів зі Стусом в сусідніх камерах, припускав, що Василь міг просто замерзнути...

Іншу версію висуває ще один дисидент, в’язень табору в Кучино Пермської області Василь Овсієнко. Він згадує, як кримінальник Ромашов, який сидів у шостій камері, поряд із карцером, розповідав, що чув увечері 3 вересня стогін Стуса «Убили, холера». «Там могло бути як? Під нарами, пристібнутими до стіни, стоїть табуретка, прикована до підлоги, вона не рухається. Тобі ввечері кажуть: «держи нари». І ти ці пристібнуті до стіни нари тримаєш, наглядач крізь стіну з коридору виймає шворня, і нари падають, ти їх опускаєш на таку підпорку. Так от могли несподівано вийняти оцей шворінь, нари впали, і скільки там треба голодуючому чоловікові… Могли й тими нарами його вдарити», – згадував він.

Загадку загибелі Василя Стуса знають виконавці. Деякі з них невипадково скоро померли. Знають замовники, і деякі з них досі живі. Але вони в причетності до злочину не признáються.
Одне цілком зрозуміло: це був наказ Кремля - не допустити, щоб українець став лауреатом Нобелівської премії. Та ще й у камері.

Вдові Валентині Попелюх адміністрація табору мусила повідомити про смерть чоловіка. Валентина замовила цинкову домовину і вибралася в дорогу з сестрою Олександрою Ловейко, подругою Ритою Довгань. В аеропорту «Бориспіль» кагебісти категорично порадили їм не брати домовину, бо тіла їм не віддадуть. (Треба знати, що найгуманніший у світі совєцький закон не дозволяв забирати чи перепоховати тіло померлого в`язня, доки не закінчиться трив його ув`язнення. Так що мертві залишалися під арештом). У Москві до матері долучився син Дмитро, який служив тоді у війську. Приїхали в Кучино 7 вересня, і майор Долматов сказав їм: «Ну что же, пройдем на кладбище». І привіз їх на щойно засипану могилу в селі Борисово, за кілометрів три від зони. 19 листопада 1989 прах Стуса перепоховано в Києві на Байковому цвинтарі.  Це перепоховання перетворилося на одну з найбільших на той час масових демонстрацій.
Пам'ятаймо! 
іменем Стуса названо Українське добровільне культурно-просвітницьке правозахисне благодійне товариство "Меморіал". Видання творів Стуса стало можливим лише на початку 1990-х років. Збірка поезій "Дорога болю" удостоєна Національної премії УРСР ім. Т. Шевченка за 1991. Останню книгу поета – "Птах душі", що містила 300 неримованих віршів і приблизно стільки ж перекладів – так і не вдалося повернути зі спецхранів МВС СРСР. Приблизно половина творчого архіву Стуса нині зберігається у Відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ (налічується близько 1,5 тисячі одиниць зберігання), інша – в архіві родини. 2005 Стусу присвоєно звання Героя України.

Підготовано за матеріалом Енциклопедії історії України Інституту історії України НАНУ.

Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
сталить твій дух — тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб'є з власної тропи.
На ній і стій, і стрій — допоки скону,
допоки світу й сонця — стій і стій.
Хай шлях — до раю, пекла чи полону —
усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки вік.
До нього змалку ти заповідався
до нього сам Господь тебе прирік.