Сьогодні, 24 вересня-Всесвітній день моря в екологічному календарі.В рубриці "Світ цікавих фактів" бібліотека пропонує пропонує інформіну "Всесвітній день моря"

 У 2018 році Міжнародної морської організації (International Maritime Organization - ІМО) виповнюється 70 років з дня прийняття Конвенції про її створення і тема Всесвітнього морського дня - «ІМО 70: Наша спадщина - Краща доставка для кращого майбутнього» (IMO 70: Our Heritage - Better Shipping for a Better Future).

Нагадаємо, що Європейська комісія з 2008 року оголосила 20 травня Європейським днем ​​моря. Національний день моря в США святкують 22 травня. У цей день в 1819 році американський пароплав «Саванна» відправився з Савани, штат Джорджія, в перший трансокеанський рейс. День моря в Японії 16 липня. Це державне свято і до 1996 року називалося Святом моря або Днем пам’яті моря. Національний день моря в Мексиці відзначають 1 червня. У Китаї це свято проводиться 11 липня. У Болівії День моря святкують 23 березня. Заходи Всесвітнього дня моря об’єднують всі країни.

Це один з міжнародних днів у системі Організації Об’єднаних Націй. Відзначається з 1978 року за рішенням Х сесії Асамблеї Міжурядової морської консультативної організації (ИМКО) в останній четвер вересня.

Мета Всесвітнього дня моря привернути увагу міжнародної громадськості до того, який непоправний збиток морям і океанам наносять перелов риби, забруднення водоймищ і глобальне потепління. Два найбільш важливі завдання - підвищення безпеки на морі і попередження забруднення морського середовища, зокрема нафтою.

Близько 70% планети покрито водою. Біомаса всіх морських мешканців - від водоростей до блакитних китів - складає 90% біомаси всіх живих організмів планети. Існування більшості представників різних видів морської флори і фауни пов’язано з кораловими рифами.

За даними ООН, за останні 100 років такі види риб, як тунець, тріска, марлін були виловлені на 90%. Близько 21 мільйонів бареллей нафти щорічно виливається в моря й океани. Синтетичні відходи, що скидаються у великі водойми, є причиною загибелі мільйонів морських птахів і 100 000 морських ссавців на рік. Через глобальне потепління за останні 100 років рівень води у великих водоймах планети піднявся на 10-25 см.

Щорічно обирається тема і тези для заходів під егідою міжнародної події - Дня моря. Вони доступні на сайті imo.org, наприклад, тема Всесвітнього дня моря на 2017 рік - «Зв’язок кораблів, портів і людей». Вона була обрана для того, щоб надати можливість зосередитися на різних портах, що займаються супроводом судноплавства і логістикою.

В 2020 році Всесвітній день моря припадає на 24 вересня.

Книги про море:

Грін Александр 

Пурпурові вітрила.-К:Дніпро.-1981.-86 с.

Повість розповідає історію життя дівчинки Ассоль, яка втратила свою матір Меррі, коли їй було лише вісім місяців. Ассоль жила зі своїм батьком моряком. Поки батько був у морі, за нею доглядала сусідка-вдова. Після відставки батько став робити іграшки, щоб заробити собі і маленькій Ассоль на життя. У селі всі насміхались над Ассоль та її батьком. Одного разу Ассоль в лісі зустріла старого на ім'я Егль, який розповів їй, що коли вона стане дорослою, до неї припливе принц на кораблі з пурпуровими вітрилами Ассоль повірила старому і стала чекати принца. Над нею сміялось усе містечко, але одного дня її мрія все-таки здійснилася. Одного разу її побачив Грей, який закохався в неї. Він розпитав про дівчину та її мрію, скупив усе пурпурове полотно у крамничках містечка. Так з'явився одного ранку корабель із пурпуровими вітрилами. А щаслива Ассоль пішла назустріч своєму щастю

  Бібліотека -філія с.Теково представляє до Дня партизанської слави України годину історичної правди «А серце завжди пам’ятатиме Вас».

День партизанської слави особливий, як для добровільних захисників Батьківщини, які внесли вагомий вклад в Перемогу у Другій Світовій війні, так і для всього українського народу. Масовість участі українського народу у війні з фашистськими загарбниками та сила опору в роки Другої Світової війни в Україні були одними з основних факторів безумовної і остаточної перемоги над окупантами. Одним із потужних центрів всенародної боротьби в тилу ворога була окупована, але не скорена Україна. На захопленій українській землі ворог встановив жорсткий окупаційний режим, який супроводжувався масовим терором, насильством і пограбуванням мирного населення. За роки окупації майже 4,5 млн. населення України стали жертвами розбою, більше 2 млн. гітлерівці відправили на каторжні роботи до Німеччини.
Боротьба на тимчасово окупованих територіях України набрала форми партизанської війни, стала однією з активних форм участі найширших народних мас у розгромі ворога.
З перших днів окупації України ворог намагався придушити підпільно-партизанський рух. В умовах жорстокого окупаційного режиму на окупованій території України у 1941–1944 роках активно діяли 3992 підпільні партійні комітети, організації і групи, 558 підпільних комсомольських і молодіжних організацій і груп, в яких брало участь понад 103 тисяч підпільників. Від рук фашистських катів загинуло біля 80 тисяч підпільників. Не повернулись до своїх родин, до мирної праці більше 100 тисяч партизанів.
Збройну боротьбу з ворогом і його посібниками вели 46 партизанських з’єднань і 1993 партизанські загони, бригади і розвідувально-диверсійні групи чисельністю понад 518 тисяч партизанів. Крім цього, в інших формах боротьби з ворогом брало участь майже 1 мільйон 400 тисяч громадян України.
Унаслідок виконання завдань, партизанами України було знищено 465 тисяч ворожих солдатів і офіцерів, пущено під укіс 5019 військових ешелонів, підірвано і знищено 1566 танків і бронемашин, 13535 автомобілів, 820 гармат і мінометів, збито і знищено на аеродромах 211 літаків, підірвано 607 залізничних та 1589 шосейних мостів, розгромлено 411 ворожих гарнізонів і поліцейських станів, 56 штабів військових частин, звільнено від фашистської окупації сотні міст і сіл України. Це була вагома допомога армії, яка вела запеклі бої на фронтах Другої Світової війни.
За мужність і героїзм, виявлені в боротьбі з ворогом, 200 тисяч партизанів і підпільників нагороджено орденами і медалями, 223 з них визнані звання Героя Радянського Союзу.
День партизанської слави відзначається як данина всенародної поваги до тих, хто в суворий воєнний час боровся з фашистами в глибокому тилу ворога, не шкодуючи крові і самого життя.До уваги користувачів виставка "Стежками партизанської Слави"

Олександр Петрович Довженко народився 10 вересня 1894 року на Чернігівщині в селянській родині.

1911 року вступив до Глухівського вчительського інституту (нині – Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка). Протягом 1914 – 1917 pоків Олександр працював вчителем у Житомирський вищій початковій школі. Викладав природознавство, гімнастику, географію, фізику, історію та малювання.

У 1917 році  О. Довженко переїздить до Києва, вступає на економічний факультет Комерційного інституту (нині – Київський національний економічний університет), стає слухачем Української академії мистецтв та одночасно продовжує вчителювати. Упродовж 1918–1919 років воював у лавах армії УНР.

На початку 1920 року вступив до партії боротьбистів,  яка через кілька тижнів  самоліквідувалася, а всі  її члени влилися до лав КП(б)У. Довженко займав різні посади: секретаря Київського губернського відділу народної освіти, комісара Державного  оперного театру (нині – Національний академічний театр опери та балету України імені Тараса Шевченка).

У 1921 році  О. П. Довженка зарахували до Наркомату закордонних справ УРСР  і направили на дипломатичну роботу –  спочатку у Варшаву, потім у  Німеччину.  В Берліні він вступив до приватної художньої майстерні  і одночасно відвідував лекції в берлінській Академічній вищій школі образотворчого мистецтва.

Влітку 1923 року Олександр Петрович повернувся в Україну, оселився в Харкові. Працював художником-ілюстратором у редакції газети «Вісті» та карикатуристом під псевдонімом «Сашко»,  став відомим як ілюстратор книг, зокрема «Голубих ешелонів» Петра Панча. Належав до літературних організацій «Гарт» та «ВАПЛІТЕ».

Протягом 1926 – 1933 pоків працював на Одеській кінофабриці та Київській студії художніх фільмів. Перший серйозний успіх прийшов у 1929 році після виходу  фільму «Звенигора». 

1930 року на екрани вийшла картина Олександра  Довженка «Земля».  Фільм підняв українське кіномистецтво на міжнародний рівень і приніс митцю світову славу. Цього ж року  він виїжджає в тривале закордонне відрядження.              Митець демонструє «Землю», «Звенигору», «Арсенал» у Берліні, Гамбурзі, Празі, Парижі та у Лондоні. Виступає перед журналістами, кіномитцями та  кінокритиками з доповідями про нову кінематографію.

Олександр Петрович  Довженко постав як самобутній кінорежисер, фундатор поетичного кіно, визнаний світом митець. 

1932 року О. Довженко зняв перший звуковий фільм «Іван» і був запрошений до кіностудії «Мосфільм». У 1935 році  кінорежисера нагороджують орденом Леніна. На екрани  виходять фільми «Аероград» (1935), «Щорс»(1935).

З початком німецько-радянської війни Олександр Петрович  Довженко був евакуйований до Ашхабада,  згодом став фронтовим кореспондентом газети «Красная звезда». Він був свідком звільнення України від окупації, після чого опублікував в «Известиях» 31 березня 1942 року  статтю «Україна в огні».Протягом 1941– 1945 pоків Олександр  Довженко створив низку новел:   «Мати», «Стій, смерть, зупинись», «Хата»,   «Тризна» та інші.

Кіноповість «Україна в огні», створена митцем у  1943 році,  стала епосом війни. Твір був заборонений владою. Усім органам цензури було надіслано директиву заборони друкувати твори О. П. Довженка без особливого дозволу.

У 1945 році за власною п'єсою «Життя в цвіту» митець зняв «ідеологічно правильний твір» «Мічурін». Його поновили на посаді на кіностудії «Мосфільм», 1949 року відзначили Державною премією, яка означала офіційну реабілітацію після «України в огні».

Протягом 1949 – 1956 pоків О. П. Довженко викладав у ВДІКу (Всесоюзному Державному інституті кінематографії), ставши професором цього навчального закладу.

У 1954–1955 роках митець закінчив роботу над кіноповістю «Зачарована Десна», розпочату ще 1942 року, де він згадував своє дитинство. Її надрукували у журналі «Дніпро». Також була завершена «Поема про море» та розпочалися зйомки одноіменного кінофільму.

Однак 25 листопада 1956 року О. П. Довженко помер. Похований у Москві.

У 1957 році  вийшла друком збірка повістей митця «Зачарована Десна», яка принесла Олександру Петровичу Довженку письменницьку славу.

Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого  до 125-річчя від дня народження  О. П. Довженка українського прозаїка та кінодраматурга організувала книжкову виставку.

В експозиції представлені  багатотомні та окремі видання творів письменника:  щоденники, прозові твори, кіноповісті, дикторські тексти, оповідання,  публіцистика воєнних років, виступи та мистецькі роботи О. Довженка.

Книжкова виставка представляє  монографії та матеріали наукових конференцій, що висвітлюють літературну, художню та кінематографічну спадщину Олександра Петровича Довженка, дає уявлення про долю митця та внесок у розвиток української і світової культури. 

Його називали «живим акумулятором ідей». Умів розповіддю захопити слухачів, був надзвичайно артистичною натурою. Його все цікавило довкола, всі галузі людської діяльності.
Його називали украïнським Леонардо да Вiнчi. Його фiльми
справедливо ставили в один ряд з найкращими шедеврами свiтового кiномистецтва. Письменник,  художник, кiнорежисер актор — таким пам'ятає Украïна свого знаменитого сина Олександра Петровича Довженка
      Книги Олександра Довженка,які корисиувачі зможуть прочитати в нашій бібліотеці:

Бібліотека-філія с.Теково представляє інформаційний дайджест «Читай, думай, твори»

Тим, хто любить читати, пропонуємо цікаві факти про книги і читання.
Чому потрібно регулярно читати:
• Відновлення психічного здоров’я. На початку XX століття з’явився новий метод психотерапії, що використовує літературу як одну з форм лікування словом.

• Зниження ризику розвитку хвороби Альцгеймера — нейробіолог Інна Слатcкі стверджує, що 30 хвилин читання в день в юному віці знижує ризик розвитку хвороби Альцгеймера на третину.
• Зняття стресу — лікарі з США довели, що найефективнішим "антистресом" є саме читання.

• Розвиток емпатії — письменник Ніл Гейман каже, що художня література породжує емпатію.
• Розвиток терпіння — американський соціолог Нейл Постмен стверджує, що читання — складний процес розшифровки написаного, що вимагає і розвиває терпіння.

• Розвиток уяви — всесвітньо відомий дитячий психотерапевт Бруно Бетельхейм говорив, що телебачення підкорює уяву, а не розширює її. Хороша книга одночасно розвиває і звільняє мислення.
• Тренажер для розуму — при читанні задіяно більшість зон мозку.

Бібліотека -філія с.Теково пропонує ознайомитись з онлайн-досьє" Василь Стус-полум'яний син України",присв'ячене Дню пам'яті величної людини України.

Блажен, хто тратити уміє,
коли заходить час утрат,
аби лишалася надія
і виростала востократ,
що білий світ – він завжди білий
і завжди добрий – білий світ.
Хай ти у ньому – син несмілий,
кого пройняв циганський піт,
а все ж буття твоє – у леті,
і в ньому – порятунок твій.
Вся суть твоя – лише в поеті,
а решта – тільки перегній,
що живить корінь. Золотіє
над осінь яблуневий сад.
Блажен, хто тратити уміє,
коли заходить час утрат.

4 вересня - день пам’яті Василя Стуса (06.01.1938-04.09.1985), українського поета, перекладача, літературознавця і правозахисника.

Поет високого страждання, який умів прозирнути аж поза смерть. Своїм безкомпромісним життям, високою поезією і офірною смертю він відкупив честь і славу нашої післявоєнної літератури...

1938 народився Василь Стус, поет, літературознавець, перекладач, публіцист, правозахисник, один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. 1959 закінчив історико-філологічний факультет Донецького педагогічного інституту за спеціальністю "Українська мова та література". Перша публікація в пресі – 1959 в "Літературній газеті". 1959–1961 служив у війську. 1961–1963 викладав українську мову та літературу в середній школі № 23 м. Горлівка. З 1962 член Клубу молодих літераторів "Обрій". З 26 березня по 26 жовтня 1963 – літературний редактор газети "Социалистический Донбасс", яка тоді почала виходити й українською мовою. 1 листопада 1963 вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка АН УРСР за спеціальністю "Теорія літератури", переїхав до Києва. З’явилися перші журнальні публікації віршів (у журналах "Дніпро", "Прапор" (нині "Березіль"), "Зміна"), критичні нариси про творчість молодих поетів ("На поетичному турнірі", 1964; "Най будем щирі", 1965). 20 вересня 1965 був відрахований з аспірантури через вияв громадянської позиції. Працював у будівельній бригаді, згодом – кочегаром в Українському НДІ садівництва. З 14 січня – молодший, а з квітня до 1 червня 1966 – старший науковий співробітник ЦДІА УРСР в Києві. 1966–1972 працював старшим інженером відділу технічної інформації проектно-конструкторського бюро міністерства промисловості будівельних матеріалів УРСР у Києві, старшим інженером проектно-технологічного об’єднання. Працював як критик, перекладач, літературознавець: статті про творчість Б. Брехта, Г. Бьолля, розвідка про поезію В. Свідзінського "Зникоме розцвітання особистості", фундаментальна праця про П. Тичину "Феномен доби". Після участі в акціях протесту твори Стуса перестали друкувати, перша збірка поезій "Зимові дерева" була знята з плану видавництва "Молодь", вийшла друком за кордоном у видавництві "Література і мистецтво" (Брюссель, 1970). Залишилися в рукописах також два великі прозові твори – "Поездка в Счастьевск" (рос. мовою) та "Щоденник Петра Шкоди". Друком вийшли лише кілька поетичних перекладів з Й.-В. Гете та Гарсія Лорки під псевдонімом "Василь Петрик". 12 січня 1972 заарештований разом з іншими українськими літераторами-правозахисниками: І. Світличним, Є. Сверстюком, Ігорем та Іриною Калинцями та ін. 7 вересня 1972 Стуса засуджено до 5-ти років ув’язнення та 3-х років заслання. 1972–1977 відбував покарання в таборах у Мордовії. Від 1977 – на засланні в селищі ім. Матросова Магаданської області. Виступив із заявою "Я обвинувачую" (1975), уперше зрікся радянського громадянства. На засланні продовжував поетичну творчість, у травні–червні 1976 у Стуса вилучено переклади з Й.-В. Гете, Р.-М. Рільке, Р. Кіплінга, Ш. Бодлера та ін., понад 600 власних поезій, які були знищені. Частина поезій була видана в еміграційних часописах. 1977 у видавництві "Сучасність" вийшла збірка "Свіча в свічаді". 1978 Стуса прийнято до PEN-клубу. У серпні 1979 повернувся до Києва. На початку жовтня 1979 вступив до Української Гельсінської групи. З 7 жовтня 1979 за Стусом встановлено адміністративний нагляд. 14 травня 1980 заарештований вдруге. Наприкінці вересня 1980 Стуса засуджено до 10-ти років ув’язнення та 5-ти років заслання. 19 жовтня 1980 з листом на захист Стуса до учасників Мадридської наради для перевірки виконання Гельсінських угод звернувся академік А. Сахаров. З листопада 1980 відбував покарання в таборі особливого режиму ВС-389/36 с. Кучино Чусовського р-ну Пермської області РРФСР. Навесні 1981 востаннє бачився з рідними. 1982–1983 – рік камери-одиночки. У ніч з 3 на 4 вересня 1985 Стус помер у карцері.4 вересня 1985-го український поет і правозахисник 47-річний Василь Стус загинув у карцері «учреждения ВС-389/36» в селі Кучино Пермської області в Росії . Ця «установа» скоро стала відомою в світі як «табір смерти», бо 8 її в'язнів загинули, у тому числі члени Української Гельсінкської групи...

Перед тим полів'язень Василь Стус оголосив голодування. Про його смерть не казали іншим в'язням, які допитувались про його стан. Брехали, що відправили до лікарні...

Це було вже 2-е ув'язнення. Перше відбував у 1972-1979-х у таборах у Мордовії та примусових роботах на золотих копальнях у Магаданській області. "Сенс репресій, вчинених наді мною, подвійний. Перший сенс – розправитися з людиною, яка уже 15 років несхибно стоїть на обороні скривджених. Другий сенс - конфіскувати весь мій літературний набуток", - зазначав він у заяві 8 жовтня 1980-го до голови суду, який тоді виніс вирок, - 10 років примусових робіт і 5 років заслання.

26 серпня 1985-го його посадили до карцеру - "за порушення режиму". Вигадали, що він кричав уночі та заважав іншим в'язням. Коли попросив ознайомитись із протоколом порушення, відмовили. Пояснили, що він проти радянської влади і завжди чимось незадоволений.

"4 числа в коридорі та кімнаті чергового стояла мертва тиша. Як у труні. Після десятої ранку там завжди жінка приходила і приймала готову продукцію. До неї сходилася охорона, постійно грають у доміно, жартують, кричать і сміються. П'ятого - теж тиша. Ми на них дивимося пильно, питаємо за Стуса. Вони не зізнаються. Але я кроки його в камері постійно чув, а це нема. Якось так мені стало шкода-шкода. Я рідко не стримував сльозу, але тоді заплакав. Нас зменшилося. І зменшилося на таку чудову людину. Якось шукаємо розумом ще заперечення, а душа каже: його нема. Десь аж 12 числа я одержав телеграму, що його дійсно немає вже", - згадував політв'язень Левко Лук'яненко.
Офіційна версія смерті - зупинка серця. Політв'язень Василь Овсієнко вважає, що Василь Стус загинув від удару карцерними нарами. Поховали його наступного дня на табірному цвинтарі...

Існує кілька версій загибелі українського поета і правозахисника. Серце, самогубство чи вбивство? Цілком можливо, що смерть настала від серцевого нападу. Зважмо, що Стус тримав голодівку в холодному карцері, маючи на собі лише штани, куртку, труси, майку, шкарпетки та капці. Постіль не видається. Маєш хіба капці під голову. Температура тоді вдень навряд чи сягала +4 градуси. Сонце в той карцер не заглядає. Вранці в своїх камерах політв'язні бачили лід на шибках. А Стус же не мав чим укритися. І енергії, щоб зігрітися, не мав... Левко Лук’яненко, який сидів зі Стусом в сусідніх камерах, припускав, що Василь міг просто замерзнути...

Іншу версію висуває ще один дисидент, в’язень табору в Кучино Пермської області Василь Овсієнко. Він згадує, як кримінальник Ромашов, який сидів у шостій камері, поряд із карцером, розповідав, що чув увечері 3 вересня стогін Стуса «Убили, холера». «Там могло бути як? Під нарами, пристібнутими до стіни, стоїть табуретка, прикована до підлоги, вона не рухається. Тобі ввечері кажуть: «держи нари». І ти ці пристібнуті до стіни нари тримаєш, наглядач крізь стіну з коридору виймає шворня, і нари падають, ти їх опускаєш на таку підпорку. Так от могли несподівано вийняти оцей шворінь, нари впали, і скільки там треба голодуючому чоловікові… Могли й тими нарами його вдарити», – згадував він.

Загадку загибелі Василя Стуса знають виконавці. Деякі з них невипадково скоро померли. Знають замовники, і деякі з них досі живі. Але вони в причетності до злочину не признáються.
Одне цілком зрозуміло: це був наказ Кремля - не допустити, щоб українець став лауреатом Нобелівської премії. Та ще й у камері.

Вдові Валентині Попелюх адміністрація табору мусила повідомити про смерть чоловіка. Валентина замовила цинкову домовину і вибралася в дорогу з сестрою Олександрою Ловейко, подругою Ритою Довгань. В аеропорту «Бориспіль» кагебісти категорично порадили їм не брати домовину, бо тіла їм не віддадуть. (Треба знати, що найгуманніший у світі совєцький закон не дозволяв забирати чи перепоховати тіло померлого в`язня, доки не закінчиться трив його ув`язнення. Так що мертві залишалися під арештом). У Москві до матері долучився син Дмитро, який служив тоді у війську. Приїхали в Кучино 7 вересня, і майор Долматов сказав їм: «Ну что же, пройдем на кладбище». І привіз їх на щойно засипану могилу в селі Борисово, за кілометрів три від зони. 19 листопада 1989 прах Стуса перепоховано в Києві на Байковому цвинтарі.  Це перепоховання перетворилося на одну з найбільших на той час масових демонстрацій.
Пам'ятаймо! 
іменем Стуса названо Українське добровільне культурно-просвітницьке правозахисне благодійне товариство "Меморіал". Видання творів Стуса стало можливим лише на початку 1990-х років. Збірка поезій "Дорога болю" удостоєна Національної премії УРСР ім. Т. Шевченка за 1991. Останню книгу поета – "Птах душі", що містила 300 неримованих віршів і приблизно стільки ж перекладів – так і не вдалося повернути зі спецхранів МВС СРСР. Приблизно половина творчого архіву Стуса нині зберігається у Відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАНУ (налічується близько 1,5 тисячі одиниць зберігання), інша – в архіві родини. 2005 Стусу присвоєно звання Героя України.

Підготовано за матеріалом Енциклопедії історії України Інституту історії України НАНУ.

Терпи, терпи — терпець тебе шліфує,
сталить твій дух — тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб'є з власної тропи.
На ній і стій, і стрій — допоки скону,
допоки світу й сонця — стій і стій.
Хай шлях — до раю, пекла чи полону —
усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях — той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки вік.
До нього змалку ти заповідався
до нього сам Господь тебе прирік.

В рубриці "Знайомство з письменником" 

бібліотека-філія с.Теково знайомить своїх користувачів з життєвим та творчим шляхом письменника  Мирослава Дочинця,

Саме 3 вересня 1959 року народився Мирослав Дочинець Дочинець Мирослав – безсумнівно, великий український автор, якого знають і шанують далеко за межами нашої держави. Книги М.Дочинця пронизані щирістю від початку до кінця. Автор пише твори у філософсько-психологічному напрямку, так як це було актуально і буде завжди. Внаслідок швидкого темпу життя, ми часто віддаляємося від самих себе. У поспіхах за примарними цілями, які не рідко бувають зайвими, ми не відчуваємо радості життя, втрачаємо рівновагу та душевний спокій.

Предмети розкоші, марна слава надають нам нових клопот та штовхають у прірву вічних проблем та турбот. Ці та інші ідеї чудово ілюструє письменник у своєму творі «Карби та скарби. Посвіт карпатського світу». Ця книга - набір коротких оповідань про жителів Карпат. Не дивно, що сюжетна лінія розгортається саме в Карпатах - на рідній землі письменника. Як і у всіх горах, в них є чари і своя особлива атмосфера, але в той же час вони не лякають, а навпаки - дуже затишні і навіть якісь домашні. Розповіді абсолютно не пов'язані між собою, але кожна просочена віковою народною мудрістю, читаєш про цих людей і просто бачиш за їх спинами тіні предків.

Просте життя зі своїми нехитрими радощами, але дуже добре і світле, навіває деяку ностальгію. А старі фотографії на сторінках книг допомагають краще зануритися в ту саму атмосферу повсякденного життя в горах, яку автору і без того вдалося добре передати. Творчий доробок книг Дочинця Мирослава Івановича досить не малий і включає в себе такі книги, як «Лад», «Якщо послухати мудреців», «Криничар. Горярин», «Книга надиху» та інші. Сюжети творів Мирослава Дочинця не просто сюжети - це ціле життя. Також в його роботах чітко відстежуться щирість та доброта. Власне, за таке вміння, автора часто номінують в різних номінаціях. Автор дуже гарно вчить нас правильним речам через свою творчість.

Про свою творчість Дочинець каже таке: «Кожного разу, починаючи книгу, до кінця я навіть не знаю, чим вона закінчиться. Чесне слово! Я живу серед своїх героїв, вони ведуть мене за собою та щоразу чогось вчать. Тобто кожен роман — це конспект певного духовного піднесення».

Часто порівнюваний із  письменником Паоло Коельйо. Сам Дочинець запевнив, що змирився із цим порівнянням. «Хоча, на мій погляд, порівняння — це завжди смішно. Тим більше, у світі творення, де кожна людина настільки індивідуальна!».

Що ж до враження від творчості бразильця Дочинець сказав: «Я не знайшов там риси, які мушу знайти у кожній книзі… Це ж такий собі легкостравний літературний коктейльчик із різних вчень, релігій та духовних систем. І все це упаковано в якусь таку пригодницьку історійку для дуже посереднього читача».

Автор книг:

• «Гірчичне зерно» (1989),
• «Оскал собаки» (1991),
• «Мукачево і мукачівці» (1994),
• «Мункачі з Мукачева» (1995),
• «Роса на фігових листках» (1995),
• «Він і вона» (1996),
• «Дами і Адами» (2002),
• «Гра в ляльки. Жіночі історії» (2003),
• «Куфрик з фіглями» (2003),
• «Карпатський словоблуд» (2004, у співавторстві),
• «Енциклопедія Мукачева в іменах» (2006, у співавторстві з В.Пагирею) та інших.
• «Руки і душа та інші невигадані жіночі історії» (2011), 
• «Многії літа. Благії літа. Заповіді 104-річного Андрія Ворона — як жити довго в щасті і радості» (2010, книжка ввійшла до шістки найпопулярніших видань за рейтингом "Книжка року 2010"»)
• «Вічник. Сповідь на перевалі духу» (2012, Книга висунутаНСПУ (2011 р.) на здобуттяНаціональної премії Т.Шевченка)
• «Бранець Чорного лісу» (2012)
• «Криничар»(2012)
• «Горянин. Води Господніх русел» (2013)
• «В'язень замку Паланок» (2013)
• «Світован. Штудії під небесним шатром» (2014)
• «Світло семи днів» (2018)
• Життєпис

Народився в родині вчителів. Батько Іван Юрієвич закінчив із відзнакою філософський факультетКиївського університету, але мусив учителювати в школі-інтернаті й ПТУ, оскільки відбув шість років ГУЛАГУ за націоналізм. Мати викладала географію.

Друкуватися почав з шостого класу в дитячих виданнях. Був переможцем конкурсів юних літераторів.

1977 року вступив на факультет журналістики Львівського університету. Під час навчання був членом редколегії університетської багатотиражної газети «За радянську науку», згодом — редактором газети «Джерела». Професійну журналістську роботу розпочав 1982 року в газеті «Молодь Закарпаття».

1990 року заснував у Мукачеві газету «Новини Мукачева». У цей час також працював власним кореспондентом газет «Карпатський край», «Срібна земля», «Фест». Друкувався у всесоюзних та республіканських часописах «Комсомольская правда», «Известия», «Україна», «Людина і світ», «Ранок», «Радянська жінка», «Літературна Україна», «Молодь України».

1988 року заснував у Мукачеві видавництво «Карпатська вежа», в якому як головний редактор і директор підготував і видав упродовж п'яти років понад 100 видань.

Одружений, має дітей, внуків. Вирощує фруктовий сад із близько 200 дерев, різні сорти винограду. Спорудив два будинки: один для сім'ї, а другий — для творчості. «… Щоб час від часу усамітнюватися, писати там і бути ближчим до природи… А ще для того, щоб можна було приймати там своїх дітей і онуків. У мене немала родина!»

Звання, премії

• Національна премія України імені Тараса Шевченка 2014 року — за романи «Криничар. Діяріюш найбагатшого чоловіка Мукачівської домінії» та «Горянин. Води Господніх русел»^[2]
• 1998 — звання «Журналіст року Закарпаття».
• 2004 — лауреат Міжнародної літературної премії «Карпатська корона».
• 2012 — відзнака «Золотий письменник України»^[3].
• 2016 — лауреат премії «Українська книжка року» у номінації «За видатні досягнення у галузі художньої літератури» за видання «Синій зошит. Аркуші днів світящих» та «Лад».^[4]

В нашій бібліотеці ви зможете прочитати такі книги М. Дочинця:



Мирослав Дочинець Вічник.-Ужгород:Карпатська вежа.-2019.-280 с.
Це - сповідь великої душі, документ мудрого серця. Це не просто опис виняткової долі незвичайної людини. Це - подарунок долі для того, хто запитує себе: «Хто я, звідки я, для чого я? І куди я йду?» Це письмо допоможе віднайти себе й укріпить у великому Переході з нічого у щось.

ISBN: 978-966-8269-45-8

Мирослав Дочинець.Світло семи днів.Маленькі історії для душі. Ужгород:Карпатська вежа.-2018.-208 с.
Ми гадаємо, що в світі все просто. Так, все просто. Але зовсім не так. Письменник, лауреат Шевченківської премії Мирослав Дочинець сповідує кредо свого вчителя Григорія Сковороди - з видимого пізнавати невидиме. Щоби наблизитись до людського образу, який залишається для нас найбільшою таємницею. Неосяжним словом проникнути у Всесвіт душі. Це маленькі історії про велике, значуще, вічне. Це - наближення до істин, огорнутих у живе слово, які не просто щось виражають, а направду вражають. Це - спроба в хаосі життя пізнати заповідану нам радість. Це - наповнення світлом наших днів і трудів, нашого тривку в цьому незбагненному світі.

Мирослав Дочинець. Збирання попелинок.-Ужгород:Карпатська вежа.-2019.-374 с.

• Нова книга лауреата Шевченківської премії Мирослава Дочинця — це збирання, перебирання і пересіювання попелинок, принесених вітром спогадів, розмислів та одкровень. Власне, пошуки в попелі буднів незгасних цінностей, нових сенсів, нових істин, нової правди. Осмислення нової доби.
  ISBN: 978-966-8269-45
• 
  

Мирослав Дочинець Криничар.Ужгород:Карпатська вежа.-2012.-612 с.
... Дорогий читальнику, наберися неспішності, як я зараз. будь терплячим, як, криничар, що довбає колодязь у кремінному перелозі. І матимеш відплату. Зчитуючи попасом мої душевні повіряння, мої життьові зарубки, дійдеш до головного. Я відкрию тобі секрет, як здобути те, чого домагаються всі - Багатство. Я відкрию тобі принаду двох головних свобод - звільнення від страху і від злиднів. Бо лише ці дві свободи владні привести до того, що керує світом і людьми. Ось писемний діяріюш про мій світ - хиткий острівець у морі часу...

Мирослав Дочинець Мафтей,книга написана сухим пером.Ужгород:Карпатська вежа.-2016.-352 с.
Дивовижні речі, про що навперебій писали газети 1852 р., відбуваються в підкарпатському русинському містечку Мукачеві. Там зникають дівчата. Упродовж року пропало безвісти восьмеро дівиць різних верств і сповідання. Місцева жандармерія збилася з ніг у пошуках, та все намарно. Відряджений у спомогу кінний загін жандармів із Кошиць теж не напав сліду. Магістрат зажадав допомоги Будапешта. «Доки столичні детективи провадять розшуки, розтривожена громада міста сама вдається до всіх зарадних засобів. Залучили в поміч знаного в домінії знатника на ім'я Мафтей Просвирник, якого за хист до лічництва милує навіть родовите панство Великої Мадярщини».    ...Всі дивляться в дзеркало і майже ніхто не заглядає за скло, за срібний покрив. А головнажтайнатам. Він зазирнув...    Для чого переповідаються історії? Може, з волі блукаючого відлуння, а може, тому, що діла проминулі срібними нитками вплітаються в мережу сьогочасної доби...

Мирослав Дочинець Горянин.-Ужгород:Карпатська вежа.-2014.-326 с.
Незбагненна історія про дивовижного чоловіка, який несподівано втрачає все і починає свою щоденну боротьбу за кожну п’ядь родової землі, кожну крихту родового скарбу. Ця книга — про «стяжання духу», мудрість любові, про пам’ять серця, силу терпіння і високість людської душі. І про те, що кожен наш день – це сходження до чогось і спуск у нікуди… А ще між рядками цього роману буяє джерельний нурт стихії Карпатського Світу.

Мирослав Дочинець Синій зошит.-Ужгород:Карпатська вежа.-2015.-182 с.

"Синій зошит" – це крихти спостережень, одкровень, зауваг і мудрих приписів, "кристали днів світящих", як любив казати карпатський мудрець, чий багатющий досвід і ліг в основу книги. Про що ж вона? Про те, що нас оберігає в цьому світі, що є Домом душі, від чого просвітні наші дні, про чудесне і нове, про фарби серця, про ціни і цінності, про вершини і рівнини, про вітаміни радості, про очі провидіння, про те, що написано на заплющених повіках, про закон ноги і сліду, про плин довголіття, про закон множення і примноження, про те, в чому слабість і в чому сила українства, про нитки, що ведуть у вічність, про те, що ми їмо і що їсть нас, про ліки під руками і ногами, про силу і красу "густого слова", яким це написано. А ще – "Скриня маленьких секретів", які можуть прислужитися нам у щоденному тривку.

Ця книга є розрадою і покликом водночас. Покликом – ставати доконечно тою людиною, якою нам суджено бути. Наповнювати собою порожнечу в собі. І заповнювати порожнечу світу собою. А розрада – в найпростішому: відчувати, що ти живий! І яким би світ не був, не треба забувати, що він – Божий.  

Дочинець, Мирослав.

      В’язень замку Паланок/М. Дочинець. – Львів.:

« Література та мистецтво»,2019. – 386с. –ISBN

978-617-7429-30-1: 120.00 грн

Це незбагненна історія про безрідного закарпатського хлопчика-байстрюка, який рано прилучається до копання криниць. І докопується до таких глибин! Здобуває унікальний хист, навчається мудрості в учителів, мужності в скрутних обставинах, стає зрештою найбагатшою людиною в краї. Та найбільші його скарби - свобода духу, висока освіченість, шляхетність душі. Книга сповнена неймовірних пригод, читається на одному подиху.