В рубриці" Письменники-ювіляри" бібліотека пропонує ознайомитись з літературною візитівкрю

«Я ВОСКРЕС, ЩОБ ІЗ ВАМИ ЖИТИ…»

8 січня 1935 року в селі Біївці на Полтавщині народився український поет, один із найяскравіших представників шістдесятництва Василь Симоненко.Василю Стусу - людині, що стала символом Українського Опору другої половини ХХ століття, ключовою постаттю духовного життя доби, письменника, правозахисника, борця.

Гранична чесність найхарактерніша риса Василя Стуса, який не лише прожив яскраве життя, а й зумів піднести людину до рівня її долі та покликання у слові.

Він – знакова постать другої половини минулого століття – і то не тільки в розрізі мистецькому, літературному, а й у контексті суспільному, позаяк його поезії – згустки високого гуманізму – були своєрідною предтечею усього руху опору 1960-1970-х років. Поет жив, творив і загинув, щоб український народ мав те, на що заслуговує — Свободу, Незалежність, Право на рідну мову, Історичну пам’ять, Самобутню культуру. Як письменник і громадянин він належить до духовних лідерів Нації, актуальність яких із плином часу не зменшується, а набуває все більшої ваги. 

Євген Сверстюк якось зазначив, що Василь Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частку історії України.

За свою небайдужість та активну громадянську позицію поет усюди зазнавав цькувань із боку владних партійних структур. У 1962 році Василь Симоненко разом із художницею Аллою Горською і режисером Лесем Танюком віднайшов місця масових поховань жертв сталінських розстрілів на Лук’янівському та Васильківському цвинтарях, а також у Биківні, за що був жорстоко побитий кадебістами.

Видання творів поета було заборонене протягом п’ятнадцяти років. Лише в 1981 з інквізиторським редагуванням вийшла Симоненкова книжка «Лебеді материнства». Але поетичні шедеври «Ти знаєш, що ти людина?..», «Де зараз ви, кати мого народу?...», «Україні», «О земле з переораним чолом…» ходили у самвидаві, їх учили і знали напам’ять.

Пiсля побиття здоров'я Василя Симоненка погіршувалось. Лікарі діагностували йому рак нирок. Відчуваючи наближення кінця, поет нотував у своєму щоденнику: «Дивна річ: я не хочу смерті, але й особливої жадібності до життя не маю. Десять років для мене більш ніж достатньо». Через п’ять місяців після цього Симоненка не стало. Йому було всього 28 років.

* * *

О земле з переораним чолом,

З губами, пересохлими від сміху!

Тебе вінчали з кривдою і злом,

Байстрятам шматували на утіху.

Вкраїнонько! Гуде твоє багаття,

Убогість корчиться і дотліває в нім.

Кричиш мені у мозок, мов прокляття

І зайдам, і запроданцям твоїм.

Любове грізна! Світла моя муко!

І радосте безрадісна моя!

Бери мене! У материнські руки

Бери моє маленьке гнівне Я!

Візьми всього! І мозок мій, і вроду,

І мрій дитинних плеса голубі.

Для мене найсвятіша нагорода –

Потрібним буть, красо моя, тобі.

* * *

Я чую у ночі осінні,

Я марю крізь синій сніг:

Вростає туге коріння

У землю глевку із ніг.

Стають мої руки віттям,

Верхів’ям чоло стає,

Розкрилося ніжним суцвіттям

Збентежене серце моє.

Вростаю у небо високе,

Де зорі – жовті джмелі,

І чую: пульсують соки

У тіло моє з землі.

Зі мною говорять могили

Устами колишніх людей,

І їх нерозтрачені сили

Пливуть до моїх грудей.

О земле жорстока й мила,

Ковтнула ти їхні дні –

Усе, що вони любили,

Віддай долюбить мені!

Усе, що вони не домріяли

У чорному ґвалті боїв,

Хай клекотом і завіями

Ввірветься в думки мої!

Вслухайтеся, земле і небо,

У рокіт страждань моїх –

Живу не лише за себе,

Я мушу жити й за них.

* * *

Найогидніші очі порожні,

Найгрізніше мовчить гроза,

Найнікчемніші дурні вельможні,

Найпідліша брехлива сльоза.

Найпрекрасніша мати щаслива,

Найсолодші кохані вуста.

Найчистіша душа незрадлива,

Найскладніша людина проста.

Але правди в брехні не розмішуй,

Не ганьби все підряд без пуття,

Бо на світі той наймудріший,

Хто найдужче любить життя.

* * *

На білих конях пронеслися роки,

Забризкали водою з-під копит ‒

І десь далеко дзвонять їхні кроки,

І крешуть іскри із камінних плит.

Так молодість безцільно пролетіла,

Її, бездумну, в далеч понесло.

О, чом я не схопився за вудила

І на пусте не вискочив сідло!

І не помчався в дикому алюрі,

Повітря розриваючи грудьми,

Назустріч сонцю, радощам і бурі,

Назустріч смерті, чорт візьми!

УКРАЇНСЬКА МЕЛОДІЯ

Довго тужить сумна бандура

Про діла у старій сивині,

І якусь невідому зажуру

Навіває та пісня мені.

Не мелодія – збурена рана,

Не слова, а безжальні голки,

Тільки бачу не сині лимани

І не горді козацькі полки.

А ввижається – там, біля шляху,

На потоптаній кіньми траві

Жирний ворон, мов чорна папаха,

На козацькій сидить голові.

А нав-круг по-ру-ба-ні

До-си-на-ють сни,

І да-ле-ко бу-бо-ни

Кли-чуть до вій-ни.

© Василь Симоненко