Бібліотека представляє:

в рубриці "Народознавча хатина"

"Цікаві українські легенди про папороть"

В українському фольклорі папороть – містична рослина. Існує народне повір’я, що папороть здатна цвісти один раз на рік – лише в купальську ніч. Рослина має потужні цілющі сили. Колись папороть називали Перунів цвіт. Цвіт папороті здатен виконувати будь-які бажання та показувати скарби, заховані в землі. Також рослина розкриває в людині її приховані духовні сили. До уваши користувачів цікава підбірка народних легенд про цю магічну рослину.

Була у лісничого Корнія донька Любава. Дуже вона любила природу, уміла слухати і розуміти життя зеленого дивосвіту. І було у неї найулюбленіше місце у лісі — струмок і верба біля нього. Дуже любила Любава вербиченьку. Але одного разу, гуляючи у лісі, натрапила вона на захований у чагарнику склеп. З цікавості зайшла вона до нього і побачила там стару жінку зі спутаним сивим волоссям і у брудному одязі. Запропонувала вона жінці допомогу, хоч і зрозуміла, що це лиха відьма, про яку вона чула у селі.

Але стара вигнала її, порадивши піти і попрощатися з вербою, бо вона гине. Прибігла Любава до вербиченьки і побачила, що пересох струмочок і в'яне верба. Заплакала вона з горя, а вербиченька їй прошепотіла: «Звернись до Папороті — матінки; лісової, вона допоможе». Почувши це, схопилась; на ноги Любава і побігла шукати папороть.

Дуже втомившись, знайшла вона папороть, геть знесилена заснула біля неї. І приснилась Любаві красива жінка, яка розповіла їй про те, що раз на рік, на Івана Купала вона дарує людям чарівну, але непримітну квітку. Саме ця квітка допоможе Любаві повернути воду у струмок і життя вербиці. Прокинувшись, Любава повернулась до вербиченьки і розповіла їй про зустріч з Папороттю.

А коли прийшло свято Івана Купала, Любава знайшла квітку папороті, принесла до струмка і закопала біля нього. І повернулася вода у струмок, і ожила вербиченька. Так урятувала свій маленький і улюблений світ добра щира дівчина: Любава.

ЧАРІВНА КВІТКА Пішов один господар на Купалу в ліс шукати корову, а за ним побігли його дві собаки. Йшов господар лісом, вчепилася йому в личак Квітка папороті – і ось уже чує він, як собаки говорять між собою. Один каже: – Лети додому, там злодій хоче в будинок залізти, а я залишуся корову шукати. Змовилися і розлетілися в різні боки. Чує господар, про що птахи і комахи кажуть, знайшов він корову, а біля будинку знову ті собаки підбігають до нього і говорять між собою: – Ну, як, прогнав того злодія? – Прогнав. – А погодувала тебе господиня? – Дала того млинця, що дитина обтерла. Тут господар став тупотіти і чистити свої личаки, квітка вилетіла з постолу, і мова собача перейшла в гавкіт. Більше він від них нічого не почув, тільки одне зрозумів: собак треба годувати, треба віддячити їм.

ГОРДИЙ ПАРУБОК

В давню давнину цвіла папороть на Купала вночі о дванадцятій годині. Її ходили шукати молоді люди, і тільки ті могли знайти її, які були закохані перший раз незрадливою любов’ю. Єден молодий хлопець пішов уночі на Купала до лісу і знайшов ту папороть. Вона цвіла, як сонце, і блиск давала, як сонячне сяйво.

Той хлопець не шукав папороть для щастя любови, а для слави своєї. Бо коли знайти той цвіт папороті й тримати при собі, то що задумаєш – сповниться.

Знайшов той хлопець цвіт папороті та задумав стати великим ученим. Він так забажав і так з ним сталося: легко поступив учитися, і то йому легко попливло, пішло в життю, поїхав у чужі краї. І йшов він за гонором, і скоро проходили його роки, а він хотів славитися і славитися.

А коли уже нажився, коли пройшов його вік, подумав: “Я цілий вік про себе дбав, ніколи не подумав, як мої батьки живуть. Треба поїхати в свою країну і подивитися, як жиє моя родина”. Подумав так і зробив. Приїхав у свій край та й питає, де жиють його батьки, бо то село вже змінилося, і він уже навіть забув місце своє. Йому кажуть:

– Там нікого вже нема, там уже й хата розвалилася. Батьки повмирали. Мали вони одного сина, а син лишив їх, утік десь у світ і навіть не дав про себе знати. Мати дуже тужила за ним і скоро померла.

А батько теж довго не жив після неї. Від туги за сином обоє померли, – кажуть йому люде.

Пішов він на своє мітлище і дуже засумував. Знав, що ніхто, лиш він сам винен. Думав тільки про свою славу, а про рідних батьків зовсім не згадував. І його серце охопила велика розпука. Ліг долілиць і сказав:

– Свята земле, проступися, най під тобою пропаду. Земля проступилася, і він провалився, пропав під землю. То цвіт папороті останній раз виконав його волю. І з тих пір більше папороть не цвіте

ПОКАРАННЯ В кутку стаєнки, де народився Господь Ісус, була підстилка із сухої папороті та моху. Поклали її місцеві пастухи, щоб мали на чому перепочити, коли повернуться втомлені з пасовища. У тих часах папороть і мох цвіли літом дрібненькими білими квіточками. Коли у Святий Вечір Божа Мати розглядалась у стаєнці й побачила ту підстилку, то вельми зраділа та прилягла на ній спочити. А коли ж народилося Дитятко Ісусик, мох, що був у підстилці, зацвів, але не білим цвітом, а рожевим, як вранішня зірниця, що сповіщає про схід сонця. Однак лінива папороть лишилася сухою й не випустила жодної квітки. Це єдина рослина, що їй не дозволено пишатися цвітом, коли довкола всі рослини розцвітають на Божу славу й людям на радість. Тільки раз на рік, на свято Івана Хрестителя, опівночі, на коротку мить папороть зацвітає великими червоними вогняними квітами, але з іншої нагоди. А саме, коли на приказ підступного Ірода кат відтяв голову св. Іванові, капля крові впала на підстилку, що нею була вистелена долівка тюрми. З волі Господа Ісуса папороть, що вже не мала зовсім цвісти, на згадку про страту св. Івана Хрестителя може в ту ніч зацвісти на хвилинку, але не так, як інші рослини, що довше пишаються своїми квітами.

І коли інші рослини радіють Божому світлу, коли тепле сонячне проміння зігріває землю, папороть сонця не любить: вона ховається в затінку лісу й росте там на вологій, затхлій землі. І живуть серед неї гадюки й вужі. Це їй покарання за те, що вона не відчула години спасіння.